Зигмунт Мілошевський - Безцінний

«Безцінний» — міжнародний трилер відомого польського письменника Зиґмунта Мілошевського, творчість якого поєднує найкращі риси прози Дена Брауна, Артуро Переса-Реверте та Умберто Еко. На місці кожної розв’язаної загадки з’являються кілька нових; карколомні події тягнуть за собою наступні, ще карколомніші.
Під час пошуків мистецького шедевра герої натрапляють на слід таємниці, яка може докорінно змінити новітню історію світу. Можновладці ладні зробити все, щоб ніхто не зміг наблизитися до розкриття цієї таємниці.
«Безцінний» — це також коментар до сьогодення в іронічному, смішному і безкомпромісному стилі, до якого звикли читачі «Зерна правди» і «Терапії злочину».

Зиґмунт Мілошевський (нар. 1976) — польський письменник і журналіст, чиї романи перекладено тринадцятьма мовами світу. Дебютував у 2005 році трилером «Домофон», у 2006 році вийшла його повість-казка для дітей «Зміїні гори». Славу письменникові приніс цикл детективів-бестселерів про прокурора Теодора Шацького: «Терапія злочину» (2007), «Зерно правди» (2011) та «Гнів» (2014). Романи «Терапія злочину» та «Зерно правди» були удостоєні найвищої польської нагороди за найкращий детектив року — «Премії великого калібру» (2008 і 2012 роки) — і екранізовані.

Трилер «Безцінний» побачив світ у Польщі у 2013 році. Права на екранізацію цього роману оцінено у мільйон доларів.

Зиґмунт Мілошевський

Безцінний

Марті

Я вже зіпсував тобі відчуття Європи, а ти ж її ще не бачив. Можливо, зіпсував тобі й відчуття мистецтва, хоча сподіваюся, що ні. Важко звинувачувати митців у тому, що їхні прекрасні, зазвичай невинні витвори з незнаних причин тільки завдають нещастя європейцям і посилюють їхню кровожерливість.

Курт Воннеґут. «Синя борода»

Частина I

Заметіль

Другий день Різдва, 1944 рік

Сніг. Сніг і нічого більше. Не чарівні сніжинки, що м’яко кружляють. Не весняний лапатий сніг, що падає важко й волого, танучи на теплих газонах. Найгірший татранський сніг, ці мікроскопічні кришталики льоду, що їх несе поривчастий вітер, які вдаряють звідусіль, забиваються під одежу, наче лезом січуть кожен незахищений шматочок шкіри, зухвало набиваються в ніздрі й рота, не даючи дихнути. Цей сніг не падав, він просто був усюди, займав кожну дещицю простору, позбавляв відчуття реальності, не дозволяв визначити напрямок. Перетворював нічний похід на неприємне борсання в крижаній, наділеній свідомістю оскаженілій матерії, яка будь-що хоче замордувати непроханого гостя просто заради самої втіхи від чийогось страждання.

Чоловікові, що опинився в полоні заметілі, видавалося, що він наполегливо піднімається вгору, що з кожним кроком стає чимраз ближче до краю Західних Татр. Переконував себе, що погода — його спільник, що завдяки їй йому вдасться оминути німецькі патрулі й дістатися словацького боку. Планував з’їхати на сідницях в долину, залишивши позаду заметіль, заховатися під смереками й трохи перепочити, аби перед світанком дістатися людських осель. Сподівався бодай на дрібку везіння, що натрапить на порядного словацького ґураля, а не на зрадника-колаборанта, яких було чимало по обидва схили Татр.

Відчував, що слабне, але обов’язок гнав його вперед. Обов’язок, а ще звірячий страх. Тільки на світанку всі дізнаються, що один хлопець із готельної обслуги зник, пов’яжуть це з нічними подіями й пошлють за ним у погоню на всі сторони світу. Продертися на словацький бік і замести сліди — його єдиний шанс урятувати власну шкуру й виконати завдання.

«Ти наша єдина надія», — почув перед тим, — як вирушити в дорогу. Думав про це, і його накривала така потужна хвиля патріотичного піднесення, що на якусь мить переставав відчувати пронизливий холод у кістках. Перед очима поставали різні картини. Черчилль, що скрушно дивиться на куксу після ампутації відмороженого пальця (на таку пожертву був готовий) і запитує тремтячим голосом, чи це сталося саме тоді. Генерал Кемеровський, що поважно й урочисто чіпляє йому на груди орден Virtuti Militari, а тоді всміхається у вуса і підморгує йому, даючи зрозуміти, що жоден орден не здатен відзначити його внесок у справу батьківщини. Якщо хоч якийсь бог існує, він повинен дозволити йому дістатися словацького лісу. Цієї миті він надто поважна особа для долі світу, щоб йому це не вдалося.

Мандрівник, якому видавалося, що він увесь час піднімається, мав лише двадцять один рік, і цим можна було пояснити його патріотичне піднесення. Звався Романом Клосовичем, був родом із Познані, а звістку про початок війни дістав під час альпіністських навчань у Татрах на східних скелях Костельця: її прокричали туристи з дороги. Мав повернутися до Познані, але родичі, переконані в тому, що гірський курорт буде безпечніший, аніж Великопольща, через яку мав промарширувати кожен німецький солдат, телеграмою категорично порадили йому залишитися на місці.

Родичі ніби й мали рацію, а ніби й ні. Німці блискавично зайняли Закопане, на гірських туристичних базах посадили прикордонників, на скелі Мніха повісили свастику, а людей тримали в залізних лабетах, щоб нікому дурні думки до голови не лізли. Декому з ґуралів нова влада подобалася менше, декому більше, а сам Роман трохи підробляв кельнерством, а трохи діяв підпільно, намагаючись прислужитися Польщі.

Польщі, яка за своєю звичкою вкотре перестала існувати. Землі на заході включно з рідною Романові Познанню були анексовані Рейхом, східні прикордонні області зайняли радянці, решта окупованої Польщі з Варшавою і Краковом була об’єднана в дивне утворення під назвою Генеральне губернаторство. Губернатором став Ганс Франк, доктор права й улюбленець Гітлера, який любив називати себе королем Польщі й справно виконував свою місію, розв’язуючи єврейське питання остаточно, а польське питання ефективно — так, щоб нація перетворилася на збіговисько тупих рабів.

Франк, як і належить королю Польщі, зазвичай хазяйнував у Вавелі, але щойно відкрив для себе розташоване біля підніжжя гір Закопане, що нагадувало йому баварське Шлірзее, одразу відчув себе там як удома. Негайно наказав перейменувати найрозкішніший татранський готель на Калятівках — винятковий, розташований на галявині, в серці гір, оддалік від курортної цивілізації — на Берґхауз Кракау, оточив його есесівцями і влаштував там шикарну резиденцію, в якій проводив майже кожний вік-енд. Сидів на терасі, вдивлявся у Каспровий Верх і посьорбував свій улюблений до холери міцний чай із дещицею молока, який йому подавав Роман Клосович.

На другий день Різдва 1944 року Роман до пізньої ночі снував між кухнею й апартаментом номер сімнадцять на другому поверсі. Тут ніхто не розважався, ніхто не святкував, на диво не було навіть жодних шльондр. Роман бачив і чув речі, що їх бачити й чути не повинен був, але мешканці апартаментів потилицями відчували подихи червоноармійців, що дислокувалися вже не за сотні, а за десятки кілометрів від Кракова й готувалися до подальшого наступу. Це вони були проблемою, а не кельнер із «великими» вухами.

О другій ночі нервово метушився по своїй кімнатці під дахом і не міг вирішити, чи йти до Анелі, чи, може, це все-таки було не на часі.

О другій п’ятнадцять прийняв рішення. Триває окупація, ніхто не