Зигмунт Мілошевський - Безцінний

знає ні дня, ні години[1], тож усе-таки піде і власне так і пояснюватиме, що триває окупація і так далі. Аж раптом прочинилися двері, й він побачив у них не Анелю, а знайомого йому лише з вигляду симпатичного есесівця, одного з головних преторіанців Франка.

Роман подумав, що якби пішов до Анелі раніше, то, мабуть, його однаково знайшли б, але, принаймні, не довелося б помирати незайманим.

— Слухай уважно, двічі не повторюватиму, — озвався есесівець чистою польською мовою, передаючи йому металевий предмет. — Маєш негайно вийти і втекти з цим до Словаччини, у Закопаному надто багато ґуралів діють на два фронти. Сховайся, війна за декілька місяців закінчиться. Не уявляю, що тоді буде, але як настане кінець, ти мусиш передати це Каролеві Естрейхеру з уряду в Лондоні. Повтори.

— Каролеві Естергазі.

— Естрейхеру. Повтори.

— Естрейхеру.

— Добре. А тепер забирайся. Вдягнися тепліше, погода псується.

— Але…

— Забирайся.

Роман розглядав предмет, який на вигляд був як звичайнісінький металевий термос, коли есесівець ще раз вистромив голову з-за дверей.

— Я не повинен тобі цього казати, але в тебе в руках найбільша таємниця цієї війни. Тож не розчаруй мене, хлопче. Ти наша єдина надія. А тепер забирайся.

Одягнувся й вийшов у ніч, почувався як герой.

О третій удосвіта віяло вже жахливо, але сніг тільки починав падати, бачив навіть впродовж якоїсь миті вогник проміжної станції канатної дороги на Мисленіцьких Турнях. Вершина Каспрового Верху вже тоді була у полоні хуртовини, що шаленою лавиною накочувалася на долину.

О четвертій заметіль досягла долини. Перший удар снігової стіни звалив його з ніг, від цієї миті він безперервно почувався як шматок м’яса, вкинутий до міксера зі жменею снігу й кількома грудками льоду. Людський крижаний коктейль, авжеж, майн гер, уже готую.

О п’ятій уперше подумав про смерть. Не як про певне закінчення, а як про підступну іронію долі. Було б навіть смішно, якби саме цієї миті його не взяла в полон татранська погода. Почав уявляти собі Анелю, аби не думати про те, скільки пальців йому доведеться ампутувати після цієї пригоди. І стало йому прикро, що він, такий рафінований міщанин із порядної родини, не годен поводитися з дівкою так як годиться. Перший-ліпший ґураль вже давно б їй засадив, а він цілий рік підлещувався, розводив теревені, правив компліменти, голубив косу. І тепер виявляється, що помре незайманим. Пречудово.

О п’ятій тридцять вирішив описати своє становище за допомогою простої математики. Влітку, за сприятливих обставин, перехід із Калятівок до кордону триває якихось дві години. Взимку залежить від снігу, але навіть за доброї погоди треба рахувати три-чотири години. А він? Навіть не певен, чи йде в потрібному напрямку, єдине що, здається, вгору. Певно, перехід триватиме шість чи, може, навіть сім годин. Отож не подолав іще навіть половини шляху. Тож може собі дозволити кілька хвилин відпочинку, спробує трохи відновити сили.

Уже давно жодне рішення не викликало у Романа такого полегшення. Ступив ще три важкі кроки в сипучому снігу, що сягав йому до колін, і зупинився, важко дихаючи. Зігнувся, обіперши руки об коліна, відсунув шалик з обличчя, щоб сплюнути й набрати трохи повітря. Це було помилкою. Заметіль ударила його в лице, наповнила рот кришталиками льоду. Замість того, щоб дихати, почав захлинатися як потопельник. Відчуття було таке сюрреалістичне, що, коли минув напад, істерично засміявся. Потонути в заметілі, що за дурниця. Знову затулив обличчя, спробував заспокоїти віддих і пульс.

І неабияк перелякався.

Коли йшов, задихався і страшенно мучився, трусився від холоду й виснаження, але зусилля розігрівали організм. Коли зупинився, не минуло й хвилини, як відчув себе голим. Один порив вітру видмухнув усе тепло з-під хутряної куртки і фланелевої сорочки, другий замінив шар поту на крижаний болючий компрес. Роман затрусився, як під час нападу епілепсії, трохи від холоду, трохи від страху. Не знав, де він є, не знав доконечно, куди йде. Знав, що сили йти немає, а зупинка означає неминучу смерть.

Рушив далі.

О шостій перестав перейматися тим, чи йде вгору. Йшов, аби не померти від холоду, решта його не обходила. Прагнення вижити приглушило інші емоції, передусім патріотичне піднесення. Як це взагалі влаштовано, думав. Яке це має значення, який ми народ і якою мовою говоримо. Або я живу, пригортаю дружину, гойдаю дітей на гойдалці, почепленій на дереві в садку, — або ні.

Розплакався, бо тієї миті втратив надію на дружину, дітей і гойдалку в садку. Нахилившись уперед, насилу пересував ноги, бредучи в снігу, як човен серед уламків криги. Весь час подумки відтворював сцену дводенної давнини, коли сидів із Анелею вдосвіта в порожній тихій кав’ярні. Проговорили цілу ніч. Не було вже сенсу йти спати, за годину мали з’явитися на кухні й почати підготовку до сніданку. Чарівна ніч, заздалегідь задмухав свічку, щоб було добре видно, як краєвид чітко ділиться на густо всіяне зорями небо й чорний контур гір. Нарешті небо трохи посвітліло, а потім межа між ним і горами перетворилася на тоненьку червону палаючу смужку. Коли мовчки спостерігали цей спектакль світла, Анеля торкнулася його долоні. Досить було її схопити, тихо провести нагору й кохатися, а потім дозволити світанку видобути їхні тіла з мороку. Натомість забрав руку, бо засоромився, що від нервів рука трясеться, наче у старого п’янички, і він ніяк не може себе опанувати. Його тіло тремтіло, ніби кожен м’яз хотів прокричати, як сильно Роман боявся зближення.

І зараз подохне в якомусь заметі незайманим. Пречудово.

Роман Клосович був переконаний, що блукає в завірюсі десь високо в горах, тимчасом насправді ходив по колу неподалік від готелю в Калятівках; навпростець до місця, де ставив перед доктором Франком до холери міцний чай із дещицею молока і де йому було довірено ключ до найбільшої таємниці Другої світової війни, було не більше кількасот метрів. Йому видавалося, що йде вгору, оскільки прокладання собі шляху в сипкому снігу під час заметілі було таке важке й виснажливе, як підйом на прямовисній скелі. Насправді йшов по рівному, іноді вниз, і його власна трагедія вмираючого від виснаження борця за волю вітчизни розігрувалася у обмеженому просторі частини лісу й клаптика галявини між Калятівками й Кондратовою полониною, де влітку й узимку розважаються родини з малими дітьми, не вважаючи це високогірними змаганнями.

О сьомій ранку десь понад чорно-сірими хмарами, обважнілими від снігу й льоду, починало світати, хоч до сходу сонця залишалося ще півгодини. Два дні тому о цій порі Романа відділяло від кохання стільки ж, скільки