Зигмунт Мілошевський - Безцінний

Тихо зойкнув, коли з наступним кроком права нога пробила снігову кірку, провалилась у порожнечу й потягла за собою все тіло. Роман пошкандибав коротким крутим узбіччям і, важко дихаючи, зупинився в заметі внизу. Падіння, удар страху й пов’язаний із цим приплив адреналіну на мить притлумили втому й дали змогу мислити тверезо. Настільки, щоб зрозуміти, що в жодному разі не можна залишатися в заметі. Підвівся, обтрусився, сперся об дерево, щоб перебороти слабкість, і чекав, поки серце хоч трохи заспокоїться й перестане шуміти у вухах. Розумів, що якщо знепритомніє, буде кінець.

За хвилю серце поступово зійшло з рівня спринтера на рівень марафонця, але шум не вщухав, і Роман спочатку відчув напад паніки, а потім збагнув, що шумить не в голові. Шум ішов десь іззовні й був настільки гучний, що продирався крізь пульсування у венах і завивання вітру. Спираючись на густі зарості дерев, щоб утримати рівновагу, рушив у бік, звідки, як йому видавалося, долинав звук. За кілька кроків опинився на невеликій галявині.

На жаль, знав це місце. Це був витік Бистрої, місце, де підземний потік виносить на поверхню тисячі літрів води, які спливають униз долиною Бистрої до Кузниць і далі до Закопаного. Улітку тут було казково, завжди прохолодно, волого, в повітрі плавав ніжний туман, а проміння сонця, що пробивалося між смереками, перетворювало його на веселку. Тепер витік скидався на чорну діру, оточену снігом і язиками льоду. А десь під кригою та камінням невпинно шуміла вода.

Роман зрозумів, що за весь цей багатогодинний марш не віддалився від Калятівок навіть на кілометр. Усе намарне.

Не уявляв, що робити далі. Повернення до резиденції Франка означало смерть. Спроба пробитися до міста — так само. Йти у гори — тим паче.

Подивився на чорний як смола отвір печери й подумав: «Чом би й ні?» Ніколи не ходив печерами, але пригадалися йому уривки знань. Взимку безпечніше, бо сухо. Коридори. Кімнати. Вузькі проходи. Сифони. Стала температура. Чом би й ні?

Навкарачки заліз до печери, ковзання на крижаних язиках мало вигляд добровільної самопожертви міфічній потворі. Якоїсь миті рука зісковзнула, і він ударився губами об лід, відчув біль у розтрощеному зубі й металічний смак крові. Сплюнув і рушив далі в суцільну темряву. За кілька метрів скінчився лід, а також скінчилося комфортне пересування навкарачки й почалося повзання вапняковими скелями. Весь час важко дихав, весь час шалено гупало серце і невпинно тремтіли від холоду ті частини тіла, які він іще відчував. На додачу знайшов собі компаньйона: чорну, липку й огидну паніку, яка першої миті штовхнула його вперед у пошуку жаданої сталої температури. Повз швидко, роздираючи рукавички та штани, ранячи тіло об каміння. Навіть не усвідомлював, як безглуздо чинить, повзучи в глиб печери, схлипуючи й голосно повторюючи: «Ні, будь ласка, ні». Намагався присвічувати собі бензиновою запальничкою, але вода, що лилася звідусіль, заважала втримати вогонь.

Потім паніка переконала його, що жодної сталої температури не існує і що він мусить повертатися. Зробив кілька різких відчайдушних рухів, розпанахавши собі голову й вибивши надщерблений зуб і ще два біля нього. Думав лише про те, що усе на світі краще від цієї крижаної пітьми й що мусить повернутись у Калятівки, адже робочий день іще не розпочався, він просто з’явиться на кухні, наче нічого не сталося.

Тільки мусить заховати посилку.

Дістав з-під куртки термос. Досі навіть не зазирнув досередини, такий уже він порядний конспіратор, що не ставить зайвих запитань. Що там? Документи? Ключі? Фотознімки?

Енергійно потрусив термосом. Усередині щось закалатало.

Боротьба між цікавістю та почуттям обов’язку тривала недовго, тремтячими руками відгвинтив ковпачок термоса і витягнув з нього щось, що на дотик нагадувало гладенький різьблений шматок мармуру.

Дістав запальничку, кільканадцять разів мусив енергійно крутнути коліщатко, поки зміг викресати слабеньку іскру. Вологий ґніт якусь мить іскрився, врешті запалав. Роман наблизив до невеликого вогника камінь із термоса, що виявився блискучим шматком бурштину, вирізьбленим у формі листя аканту. Внизу хтось невправно видряпав свастику.

Здивування Романа Клосовича було таке велике, що він на мить забув про свою ситуацію.

На дуже коротку мить.

Сховав бурштин, термос заховав за якийсь камінь, переконуючи себе, що повернеться по нього, тільки-но трохи відпочине, й одразу відчув полегкість. І хоча теоретично у повній вузьких відгалужень печері не мав шансу знайти дорогу до виходу, по кількох хвилинах безвольно зісковзнув крижаними язиками ледве живим закривавленим віхтем, вириганим потворою, якій жертва не припала до смаку.

О восьмій десь над хмарами зійшло сонце, але в лісі, що вкривав узбіччя долини Бистрої, все ще панувала ніч. Плачучи, сопучи й спльовуючи кров, Роман подерся навкарачки угору, в бік розташованих на високій морені Калятівок. Нарешті вийшов із лісу, вітер якраз дмухнув сильніше, відкидаючи сніг убік, і перед Романовими очима постала важка брила готелю. Величезні вікна кав’ярні та ресторану світилися жовтим на знак того, що в Берґхаус Кракау прокидалося життя.

Роман, замість того, щоб скрикнути від щастя, тільки сильніше зайшовся риданням, цього разу від радості. Він був занадто ослаблений, щоб підвестися, однак зрозумів, що опинився так близько, що спокійно добреде до будинку. Перестав несамовито тремтіти, перестав відчувати біль і оніміння, відчув навіть щось на зразок тепла та приємну сонливість.

Від готелю його відділяло кілька десятків метрів, уже чув брязкіт посуду, що долинав із кухні, коли руки занурились у глибокий, навіяний вітром замет. Не мав сили підвестися. Але це нічого, подумав, хвильку перепочине. Пишався, що пригадує татранські тренування, на яких дізнався, як поводитись у випадку, коли накриває лавина. Тоді у снігу слід вирити трохи місця біля обличчя, щоб мати чим дихати, і чекати, коли надійде допомога.

Тож вигріб маленьку ямку біля рота, зітхнув з відчуттям добре виконаного обов’язку і помер.

Надворі погода змінилася так швидко, як це буває тільки в Татрах. Сніг перестав падати, вітер розвіяв хмари, сонце освітило прямокутну брилу Берґхаус Кракау і сліпуче відбилося від незайманої снігової пустелі, залишеної нічною хуртовиною. У долині відлунювали звуки автомобілів, що під’їжджали до готелю, було чутно голоси польської обслуги, німецьке ґелґотання та сміх гвардії посіпак Ганса Франка.

Сам губернатор прокинувся після трьох годин сну з відчуттям неприємного присмаку в роті, наче там побувала онуча, та з почуттям добре виконаного обов’язку. Як і щоранку, його першим заняттям було укладання залишків рідкого волосся. Зачесане назад і змащене брильянтином, воно ще мало якийсь вигляд, натомість коли жалюгідно стирчало в усі боки, він