Зигмунт Мілошевський - Безцінний

скидався на кумедного антагоніста з творів Діккенса чи Андерсена. З укладеним волоссям стояв біля вікна кімнати й дивився на білий світ. Гарно, однак уже сумував за своїми Альпами. На щастя, якщо все піде добре, незабаром буде вдома, а там з американцями вестиме вже іншу розмову. Мав для них і батіг, і пряник, разом вони абсолютно гарантуватимуть йому безпеку та спокійний сон.

Губернатор не міг знати, що в кімнаті якраз над ним тим самим краєвидом милується його вірний приятель, завдяки якому батіг для американців, так само як і пряник для них, перетворяться на марні вигадки. Самого Франка буде висміяно і визнано на історичному процесі воєнним злочинцем, не мине й двох років, як його повісять у Нюрнберзі, тіло спалять, а попіл розвіють — згідно з офіційним американським повідомленням — «над однією з річок на території Німеччини».

Тимчасом унизу польська обслуга Берґхаус Кракау накривала столи до сніданку. Анеля сервірувала стіл у кутку заскленої веранди. Робила це автоматично, не думаючи про тарілки, столові прибори та чашки, не помічаючи штовханини колег, не відчуваючи запаху кави чи навіть дискомфорту, який зазвичай бував від вигляду величезної свастики, намальованої на стіні. Була розлючена, що Роман укотре пошив її в дурні; Позавчора злякався, нехай, відомо ж, які ці чоловіки, тим паче міські. Була певна, що йому вистачить доби, щоб наважитися. Аж ні, цього разу зник назовсім. Їй здавалося, що ніколи нікому так не дошкуляла цнота, як отепер їй. Ніби ж окупація, ніби всі можуть загинути будь-якої миті, а раптом що, то ховаються по кімнатах. Усі дівки нагорі говорять тільки про одне, кожна або має свого хлопця тут, або в місто ходить, лише вона дозволяє безкінечно голубити свою косу.

Випросталася, машинально погладила заплетене волосся, задивилася на запорошені снігом вапнисті скелі Гевонту, на Сухий Жлеб, який саме перетинало сімейство сарн, на галявину перед готелем, сніжно-білу, як глазур на весільному торті.

Вона перша помітила мертве тіло.

Свято праці, 1946-й

Тимоті Біґлі стояв якраз на тому самому місці, з якого молода ґуралька Анеля кілька місяців тому помітила у снігу труп свого майже коханця. На противагу їй Біґлі не милувався краєвидом за вікном. По-перше, була глупа ніч, і єдине, що можна було побачити в шибах, — відбиток жовтих ліхтарів, які тьмяно освітлювали інтер’єр кав’ярні на Калятівках. По-друге, мав значно цікавіші речі для оглядання: спрямоване в його бік дуло британського «Енфілда»[2], худу руку, що тримала револьвер, і фрагмент табірного татуювання, яке визирало з-під рукава грубого вовняного светра.

— Повторюю, — повільно проказав англійською. — Мене звати Тимоті Біґлі, я рядовий Американської армії, рота Бейкер, п’ятсот шостий піхотний полк, сто перша бригада…

Чоловік з пістолетом зітхнув.

— Ви знаєте, — промовив досконалою англійською, — я сидів у таборі тільки рік, мене визволила родина. Але відтоді інакше дивлюся на час. Зауважую кожну хвилину, намагаюся її використати, оцінити, посмакувати нею на випадок, якщо вона буде останньою. А ви безсоромно марнуєте мої хвилини. Це правда, що ваше ім’я Тимоті Біґлі і що ви американець. Але ви не рядовий у якійсь бригаді, а офіцер відділу секретних операцій Управління стратегічних служб у званні лейтенанта, якщо вірити моїм джерелам. І якщо вірити тим-таки джерелам, не якийсь там офіцер, а права рука пана Шепардсона, шефа Таємної служби розвідки. Одне слово, ви не просто шпигун, а велике цабе серед шпигунів. Супершпигун.

На якусь мить Біґлі замислився, чи розігрувати виставу далі. Його співрозмовник видавався доброю людиною і не був схожий на комуніста.

— Наші британські друзі мають задовгі язики, — сказав він нарешті.

— Наші британські друзі просто сплачують старі борги. Навряд чи зараз хтось іще так робить, чи не так?

Знизав плечима. Не знав, чи вдалося їм, окрім нього та Денієлса, захопити ще тих двох, що залишалися. Якщо ні, то, вміло використовуючи елемент несподіванки, вони повинні впоратися з цим худим екс-табірним поляком в окулярах і його супроводом, що складався з трійки бороданів, які мали такий вигляд, ніби останні кілька років просиділи в лісі.

Вирішив тягнути час.

— Ви хочете поговорити про борги? — запитав глузливо. — Ми саме привезли до Кракова цілий потяг національних пам’яток, що їх у вас поцупили фрици. Вівтар Віта Ствоша[3], Леонардо, Рембрандт. А на додачу двадцять шість вагонів, по самісінький дах заповнених безцінними скарбами. Мало?

Чоловік завагався.

— І про що ви думали, лейтенанте Біґлі, коли їхали через Польщу своїм потягом, наповненим скарбами?

Уперше побачили юрби в Дзедзицях. Потім люди були вже скрізь. На станціях, на залізничних переїздах, навіть біля колій, прокладених посеред лісу. Здебільшого схвильовані діти, жінки, вбрані як до танцю, трохи сумних і виснажених чоловіків, беззубі старенькі, що хотіли побачити прибульців із країни справжньої свободи. Звичайнісінькі люди. Жодних офіційних осіб, жодного війська, жодної міліції. На пероні у Тшебіні потяг сповільнив рух, тут-таки перед його носом підстрибував на одній нозі — другої не мав — хлопець симпатичної простої вроди Орсона Веллса. Усміхався так, ніби це був найщасливіший день у його житті. Біґлі помахав йому рукою, і тоді хлопець повернувся, демонструючи американський прапор, досконало вишитий на сорочці. Знав, що приїдуть, і попросив когось, може, матір, може, сестру, щоб приготувала до приїзду янкі сорочку із зірчастим прапором.

Тоді подумав, що йому шкода цих симпатичних людей. Шкода, що вони народилися в цій країні, яка постійно котилася шкереберть. Справді, не хочеться вірити, що стільки років мешкали тут разом із євреями. Два найупослідженіші народи світу біч-о-біч, наче в якійсь резервації невдах. Якщо Бог існує, то він має своєрідне почуття гумору.

— Думав, добре, що війна скінчилася. Ця країна забагато настраждалася.

— Настраждалася? Це я можу робити граматичні помилки, але ви? Корінний американець! Ця країна не стільки настраждалася, скільки ще настраждається. Бо ж не досить, що віддали радницям пів-Польщі, так ще й залишаєте нас Сталінові. Вбивці, гіршому за Гітлера. Який із примхи за рік заморив голодом вісім мільйонів українців.

— Я не був у Ялті.

— Звісно, за велику політику ніхто не відповідає. Врешті усі ми лише гвинтики історії, яка сама собою так склалася. Як це зручно.

— Поводьтесь як дорослий.

— Та я й поводжусь як дорослий. Пристосовую свої бажання до можливостей. Залюбки всадив би кулю Труменові, але мене цілком влаштує і найвищий чиновник американської адміністрації, який є під рукою.

Бородаті охоронці окулярника ворухнулися й грізно посміхнулися, зброя в їхніх руках ледь здригнулася.

— Але спершу хочу дізнатися, де воно.

— Про що ви? — Біґлі був так щиро здивований, що полякові