Володимир Лис - І прибуде суддя

Молодий випускник юрфаку прибуває нічним потягом до поліського містечка Стара Вишня. Він одержимий манією справедливості, прагне стати суддею, на якого давно чекають.
Але чому саме з ночі його приїзду в містечку бере початок ланцюг дивних смертей — убивств, самогубств? Що і хто стоїть за ними? Справжній чи фальшивий щоденник, в якому описані загадкові події в Старій Вишні, пред'являє молодий суддя слідству? До якої межі людина може судити інших навіть з найкращими намірами?
Відповіді на ці питання майстерно зашифровано у романі. Хтось сприйме його як витончений психологічний трилер, в якому переплелися українська провінційна реальність і містика. Хтось — як блискучу містифікацію, за якою ховається щемлива історія про почуття двох надзвичайно самотніх людей, ніби замкнених в кімнаті зі страхітливими потворами із картин Ієроніма Босха.

Обкладинка Інокентія Вирового
У оформленні обкладинки використано картину Макса Ернста «Ліс та голуб»

Володимир Лис

І прибуде суддя

Міжнародний потяг до Санкт-Петербурґа прибув на станцію Луцьк опівночі. Він спізнився всього на вісім хвилин. До того спізнювався на цілих півгодини, що було, зрештою, не так і багато для нинішнього непевного часу. Однак на підході до Луцька машиністові вдалося розрив скоротити, і молода провідниця із сьомого плацкартного вагона знала, що до наступної великої станції — Ковеля — якщо не трапиться чогось надзвичайного, прибудуть за графіком. А втім, що їй до того, її вини у жодному запізненні нема.

Як і належало, вона заздалегідь попередила тих пасажирів, котрі мали виходити. Їх було четверо. Молоде подружжя — він, високий, вродливий, з виразними очима, і вона, сіренька пташка, правда, з повними соковитими губами — всю дорогу завзято шепталося і сперечалося. До провідниці долітали фрагменти розмов, і вона зрозуміла, що ідуть ці двоє до родичів, з якими перед тим майже не підтримували стосунків, а зараз несподівано отримали запрошення на розподіл спадщини — після смерті, здається, двоюрідної тітки їм теж повинна була перепасти дещиця. Якось, проходячи мимо, провідниця почула, як дружина твердила, що проживуть і без цієї подачки. Чоловік щось заперечив, та вона не розчула, що саме сказав. Вже опинившись у провідницькому купе, подумала: якби на неї упала хоч якась крихта з чийогось там стола, вона не відмовилася б, нізащо не відмовилася б, все взяла б. Надто багато прикрощів зазнала в цьому несправедливому холодному світі, де приречена бути вічною жебрачкою, а тепер ще й блукалицею, не маючи ані пристановиська, ані надії на щось постійне, хоч віддалено схоже на щастя, тільки цю нескінченну осоружну дорогу, нудотний запах чужої зіжмаканої постелі й обривки чужих розмов і сповідей, сплетених у клубок щоденного і щонічного хаосу, який оточує страшним виром.

Тепер подружжя йшло проходом, наповненим чужими снами, неголосними розмовами, вуркотіннями і зітханнями, запахом виставлених з-під простирадел ніг. За ними поволі дибав дідок у засмальцьованій куфайці, хоч надворі стояло ще літо, а далі повз, мов сліпий слимак, молодий хлопчисько з двома величезними сумками. Провідниця перед тим ледве його добудилася. Потяг стишував хід, провідниця виглянула крізь двері: стало видно старовинну, ще з минулого століття, будівлю вокзалу і людський мурашник, який, незважаючи на нічний час, вирував на пероні. «Куди вони ідуть, куди поспішають, навіщо, — подумала провідниця, — якби вони знали, яка то мука — їздити і їздити, не маючи прихистку». Але знала вона й те, що зрушений світ не зупинити, що дорогою буде ще порожніти і заповнюватися потяг разом з її вагоном, поки нарешті дика орда мішечників не кинеться скуповувати, ощасливлювати місто, чимось схоже на те, звідки вони виїхали, нашпиговувати його маслом, ковбасою, м’ясом, зубною пастою, кухонним причандаллям, цукром, всіма мислимими і немислимими товарами, на які досі ще багата Україна.

Потяг спинився, провідниця, як і годилося, відчинила двері. Перед ними вже з’юрмилися з десяток людей з валізами й торбами. Провідниця зійшла на перон, сказала: «Дайте, хай пасажири вийдуть», — і відступила крок убік.

— І куди вони пруться? — мовив хлопчисько, нарешті прочумлюючись від сну, перед тим, як ступити на сходинку.

— До своєї погибелі, — чи то буркнув, чи то пофілософствував дідок.

Як і слід було сподіватися, всі їхали якщо не до Санкт-Петербурґа, то в Білорусь. Але один квиток, чи не останній (бо п’ятеро чоловіків і дві жінки, котрі стояли збоку і непевно позирали на провідницю, явно квитків не мали і готувалися упрохувати взяти їх, безбілетних), змусив провідницю мимоволі ледь-ледь здригнутися.

— Ви до…

Вона підвела голову і подивилася на молодого чоловіка років двадцяти п’яти, зі спортивною сумкою, що повисла на самісінькому краю правого плеча. Провідниця ще раніше звернула на нього увагу. Чоловік стояв трохи осторонь, біля вродливої дівчини, і зі скептичним спокоєм спостерігав за натовпом вздовж потяга. Щось говорила дівчина, але, здавалося, він її не слухав. Що привернуло увагу? Постава, цей спокій? Модна легка куртка, з-під якої визирала кольорова проста сорочка? Вона тоді ще раз мимоволі зиркнула на нього. І ось тепер він простягає їй квиток, а дівчина тихо гладить його спину.

— До Старої Вишні я, — сказав міцний чоловік, чи хлопець. — Ви здивовані? Ніхто туди не їздить? Чи там потяг не зупиняється? То я на ходу скочу.

— Ні, чому ж…

Часом і їздять, трапляються пасажири, хотіла вона сказати, але не сказала. Потяг, хоч лише на хвилину, але зупиняється.

Провідниця мовчки дала дорогу. Пасажир (сумка ледь не сповзла з плеча, він її недбалим жестом поправив) пройшов до вагона, наостанку послав дівчині поцілунок рукою. Провідниця ледве відбилася від безбілетників, порадивши їм пошукати щастя в інших вагонах. Ні, підробити вона не проти, але не сьогодні. Не сьогодні, от у чім річ.

Вона ледве дочекалася того моменту, коли потяг рушив і поповз уздовж перону, мимо пристанційних будівель. Ось уже його повністю ковтнула густа дьогтьова ніч, щоб за півгодини виштовхнути зі своїх обіймів на наступній станції. Тепер тільки дерева чорними привидами бовваніли обабіч колії. До Старої Вишні ще три зупинки: Рожище, Голоби і Ковель. Майже три години їзди. Дві з половиною. Якщо точніше — дві години сорок сім хвилин. «Виміряй із секундами», — покепкувала провідниця з себе. Вона відірвалася від холодного вікна, до якого притулялася чолом. Треба було йти у вагон, виконувати набридлі обов’язки. Зібрати квитки, видати постільну білизну. Потім прийде Коля, молодий бригадир. Він завжди приходить після півночі. Якщо потяг нічний. Нічний потяг. Нічний. Але ж як важко їй іти до свого купе. Господи…

Провідниця довго сиділа на лавці у провідницькому купе. Потяг уже повністю набрав швидкість. Якісь силуети тьмяно миготіли за вікном. Провідниця дивилася туди, очі її вбирали темряву, і темрява, здавалося, забирала їх до себе, притягувала її геть усю. Невже причина заціпеніння в тому, що у її вагоні іде цей чоловік, чи то швидше хлопець? Так, їде до Старої Вишні. Але ж він не знає, не може знати, звідки вона родом. Він сам не звідти, не з її рідного містечка, інакше б вона його знала, вони майже ровесники або й узагалі однолітки.

Чоловік зі спортивною сумкою, який їхав до Старої Вишні, мав місце приблизно посередині вагона. І хоч як відтягувала провідниця час, доскіпливо передивляючись квитки трьох інших пасажирів, таки добралась і до нього. Хлопець як хлопець. Худорлявий, але міцний. Руки теж міцні і, видно, дужі,