Меган Міранда - Ідеальна незнайомка

тому іноді разом добираємося до школи. Часом виникає потреба прийти трохи раніше, щоб доробити домашнє завдання. Тоді сидимо в бібліотеці. Якось я випадково побачила на екрані комп’ютера відкритий лист. Прочитала лише тому, що увагу привернуло ім’я користувача – TeachingLeahStevens. І подумала, що у вас роман чи щось таке. – Іззі подивилася вбік, на дзеркало. – Таке мені спало на думку.

Подумала, що я закрутила з учнем? От чому я відчувала, що вона повсякчас ніби хоче показати: «Я дещо про тебе знаю». От чому була такою зухвалою на уроках, мовляв, тільки спробуй мені щось сказати, – Іззі думала, що має компромат.

Усі ті електронні листи, які, на мою думку, надсилав Кобб. Зараз я побачила їх геть в іншому світлі. Тео за бібліотечним комп’ютером важко дихає перед екраном. Енергійно й упевнено щось набирає на клавіатурі, очікуючи побачити мою реакцію.

– Усі думають, що це тренер Кобб вас переслідує, правда? От чому вас тоді викликала до дирекції поліція? Чому його заарештували? Тільки це був не він. – ЦЕ НЕ КОББ.

Електронні листи зі згадками, у чому я була вбрана. Телефонні дзвінки, ледь чутний шепіт. Передплачений номер, придбаний, вочевидь, без ідентифікації особи. Я вважала, що то був Девіс Кобб – уявляла його, коли слухала важке дихання в слухавці, уявляла, що він шепоче ті слова, уявляла його очі, що підглядають у мої вікна. Невже я собі це навигадувала? Мене почало нудити, у голові раптом запаморочилося, я почала кудись відлітати.

– Про це варто комусь розповісти, – сказала я й одразу збагнула, що вона розповідає. Саме це вона й робить – розповідає мені.

Як пояснити Іззі, що я вже не надійне джерело інформації? Що варто натомість звернутися до дирекції, до Мітча Шелдона, до Кейт Тернер?

– Не хочу, аби він дізнався. Будь ласка, не викажіть мене. Ми живемо поруч. Якщо він здатен із кимось ще так… – Вона не завершила свою думку, а я спробувала зібрати до купи власні думки. – Панно Стівенс? – Іззі дивилася на мене, немов очікуючи, що я вирішу. Чи дотримуватимуся своєї обіцянки?

– Я подбаю про це, Іззі. Обіцяю.

І я її відпустила. Почекала, поки вона зникне за дверима вбиральні, намагаючись усе поскладати в голові.

Погортавши екран, я знайшла номер, який так часто ігнорувала, тицьнула «виклик» і приклала телефон до вуха. Після першого гудка у слухавці пролунало системне повідомлення, що номер уже не дійсний. Позбувся, коли Девіса Кобба затримала поліція? Тоді ж припинили надходити ті електронні листи – останній я отримала після того, як із Девіса Кобба зняли підозри. Тео чув, коли мене викликали до керівництва. Про чутки він теж знав. Що Девіс Кобб мене переслідує. Що Девіс Кобб скривдив ту жінку біля озера. Невже це був хтось інший?

Пролунав дзвоник про закінчення уроку. Я стояла у вестибюлі серед потоку учнів. Заплющила очі, слухаючи голоси навколо, і уявила, як розчиняюся в тому потоці – я можу розчинитися, вірила, що можу.

Стільки штовханини, стільки галасу.

А Шарлотта тоді каже…

Бачили, що вона робила в…

Якого біса? Я не збираюся…

Стільки завдань, він що думає…

– Панно Стівенс? – почулося над самісіньким вухом. Я розплющила очі, обернулася й побачила перед собою Тео. – Усе гаразд? Панно Стівенс?

Я втупилася в Тео, як у когось нового. Когось гіршого. Усі ті повідомлення, які я видалила, надсилали зі шкільної бібліотеки, он там у кінці коридору.

Він знає. Він бачить.

Я розтулила рота, знову стулила. Згадала очі Іззі, її обличчя, страх, який відчувався в її словах.

– Усе гаразд, дякую, – відповіла я й рушила назад до свого класу.

Намагалася не показати, як ті слова мене зачепили, як кружляли в моїй голові, поки я йшла, й відчувала, що він стежить за мною, навіть зараз.

Розділ 31

Це був п’ятничний вечір, я сиділа вдома сама, чекала, коли все полетить шкереберть. Сушила голову, як діяти далі. Чесно кажучи, і гадки не мала. Не бачила правильного виходу, не могла цілком покластися на власну логіку, вагалася, чи насправді чітко все розумію. Я взяла телефон і набрала Кайла.

– Алло, – підняв він слухавку.

– Ті листи не від Девіса Кобба, – сказала я. – Це один із моїх учнів. І ті дзвінки пізно ввечері, імовірно, теж були від цього учня.

Тиша у слухавці. Я подумки уявляла, що він стримався сказати вголос.

– Хіба ти не спілкувалася з ним? Коли він дзвонив?

– Він завжди шепотів, – відповіла я. – Або важко дихав у слухавку. Але слова, які він мені казав… Просто логічно припустила, що це був Кобб. – «Ти сама вдома, Ліє? Ти ніколи не замислювалася, що хтось за тобою стежить?» Я аж здригнулася, згадавши той перший дзвінок. Це було після того, як Кобб приперся до мене додому, і я припустила, що він натякає… – У всякому разі, електронні листи напевне були від учня.

– Звідки ти знаєш? – Його голос прозвучав глибше й ніби ближче.

– Від іншого учня.

– Від кого саме? Ліє, нам потрібне його ім’я.

– Я не збираюся повідомляти, хто мені це сказав. Але учень, який надіслав електронні листи, – Тео Бертон. У мене є малюнок, який він намалював на озері. І ще один зі мною. А ще він написав у творі… – Я знайшла в торбі зошит Тео і прочитала Кайлу: «Хлопець її бачить і знає, що вона накоїла. Хлопець уявляє покорчені кінцівки та червоний колір».

Між нами запала тиша.

– От дідько, – сказав він. – Неповнолітній?

– Так.

Кайл зітхнув.

Я знала, що це означає. Не так просто буде поспілкуватися з Тео. Потрібна присутність батьків і, можливо, адвоката, ціле кіно. Треба надати докази, та ще й незаперечні. Вони нічого не починатимуть, поки не будуть переконані на сто відсотків. Адже доведеться чуби нагріти, дотримуватися виснажливої бюрократичної процедури й заплутаної підзвітності.

Я ж, з іншого боку…

– Гаразд, – сказав він. – Ліє, ти впевнена? Бо лише вчора ти була твердо переконана, що то Девіс Кобб.

– Даруй, – відповіла я. – Ти, мабуть, не зовсім таке хотів почути.

Я також не була певна, чи захоче він мені повірити. Бо в такому разі його версія розвалиться просто на очах. Він повернеться до того, з чого починав. Зараз