Стефанія Лін - Ставка ненависть, Стефанія Лін

Глава 31

Смішно, що в будинку повному камер, до тями приходжу на тому ж місці, де втратила свідомість. Чи то ті кляті штуки не працюють, чи не працювали, невідомо. Втім, факт залишається фактом, той охоронець, який внизу мав би контролювати ситуацію, сліпий, як кріт. Зі стогоном сідаю. Пальці інтуїтивно стискають правий бік. Крові багато. Трясця, вся підлога у ній. Опускаю погляд на рану: видно погано через одяг, але він частково прилип, з чого роблю висновки, що кров сама зупинилася. Це, мабуть, добре? 

Спершу встаю рачки. Потім вдається підтягнутися, спираючись на стіну. Беземоційно дивлюся на сліди кривавих долонь на стінах. Сподіваюся, у багатих є клінінг, інакше вони тут назавжди. 

Хитаючись, прямую до дверей квартири. З третьої спроби вставляю ключ й відмикаю замок. Приміщення зустрічає темрявою й тишею. Всюди вмикаю світло. Що не кажи, а параноя після нападу, нормальна реакція. Прямую у ванну. Дивуюся власній витримці, адже не плачу, не психую, лише злюся.

Змивши кров заварюю каву, дістаю залишки канапок з холодильника, з радістю знаходжу бекон та яйця, тож готую вечерю з чого є. Не певна у власному апетиті, та потрібно якось відновити сили, тим паче рана на боку серйозна. Мабуть, краща все-таки за ту, яку колись отримав Деймон, але не настільки, щоб не турбувала. Ще випиваю знеболювальне. І лише після того, як до шлунку потрапляє їжа, набираю Коліна. 

Вейн не одразу бере слухавку. Коли ж все-таки відповідає на фоні чути голоси. 

— Привіт. Так пізно, щось сталося? — привітним голосом.

— На мене напали. Бік порізали, ножем, певно, — буднім тоном кажу, пхаючи до рота залишки канапки.

Деякий час Вейн мовчить. Потім сміється. 

— Жарт? Твій голос надто спокійний, Ліліт.

— Скину фото, будь на зв'язку.

Фотографую криву рану й відправляю Коліну. Він одразу ж дивиться.

— Ліліт! — вигукує. — Не жартуєш.

— Ні.

— Лайно! Вдома? Скоро буду!

— Візьми щось.

— В лікарню поїдемо, або викликай лікарів вже!

Сміюся. В Едем вони приїдуть, безсумнівно, та чи варто?

— Нападник сказав, щоб не заважала, якщо хочу врятувати Деймона. 

Колін замовкає.

— Ще раз…

— Цитую: хочеш врятувати Деймона? Не плутайся під ногами. 

— Чоловічий голос був? 

Замислююся. Намагаюся пригадати усі деталі, але вимкнення світла дезорієнтувало. Я не пам'ятаю точно.. 

— Мабуть…

— Так, телефоном нічого не вийде. Будь вдома, скоро приїду.

— Куди я піду з дірявим боком? 

Навіть бачити не потрібно як Колін закочує очі в роздратуванні.

— Ви аж надто схожі з ним, — кидає на прощання та кладе слухавку. 

Очікую на Вейна на дивані розглядаючи нічний Нью-Йорк. Без снігу все значно темніше, зате на дворі тепліше. Кожна пора року чарівна, але найбільше люблю осінь. Хіба не прекрасно, коли в повітрі літає передчуття Гелловіну, всюди гарбузи, привиди, жовте листя? На тобі теплий светр, але куртка поки не потрібна, адже температура дозволяє  не мерзнути без неї. 

В роздумах вимикаюся. У себе приходжу лежачи на дивані, а наді мною нависає Колін. Судячи з того, що чую голос Евана, він і йому подзвонив в Україну. Та й першого чую Евана:

— …спробуй водою! Вези її в лікарню! Вона ж поранена.

— Гадаєш, я сліпий? Ти бачив рану, — сичить Вейн.

— Я вас чую, — бурмочу.

— Вона жива, — на завзяте обличчя Вейна дивлюся. Він повертає телефон камерою до мене. Тепер мене розглядають небесні очі Флінна. 

— Слава Богам! — бурмотить.

— Хіба моя смерть не позбавила б вас проблем? — скриплю, мов стара жінка.

— Додала б, — відрізає Еван. — В лікарню їдьте. 

— Я не працюю на вас, щоб слухати, — хитаю головою.

Флінн та Вейн однаково вигинають брови.

— Ти тінь Деймона, а ми — тріо. Фактично, працюєш. — в голос разом кажуть.

— Ви нестерпні. 

Намагаюся сісти. Вейн хитає головою, зате Еван щось надто завзято друкує у телефоні. 

— Що ти робиш? — з підозрою запитую.

— Розв'язую ваші проблеми. — повертає інший телефон екраном до нас з Коліном. — Лікар до вас їде, Леона надіслала йому адресу.

— Знущаєшся? — гиркаю.

— Піклуюся. Ти — одна з нас, подобається чи ні.

— Прокляття якесь, — на Евана поглядаю.

— Згоден, — втручається Колін. — Але воно варте усього. Без нього ми….втрачені.

Глибоко вдихаю. Айзек казав обговорити план з ними,  чому б не спробувати? Поки ми всі разом….

— У мене є план.

Двоє з тріо напружуються.

— Він такий же жахливий, як і ваші з Деймоном попередні? — Флінн звужує сердитий погляд.

— Вгадав, — саркастично. — Що, як підставити Дорана? Підкупити людей, влаштувати фейкове зґвалтування, погрози від нього мені? Мовляв, щоб я тримала таки рота на замку. 

— А та дівка з відео, де ви кидаєте його у воду? 

— Не можна підкупити когось, хто проводить експертизу на правдивість? 

— Теоретично. Леонард подав апеляцію, виправдання йде по тій самій доріжці. Ти — жертва,  він — захисник, а Ерік — хижак. 

— Тоді мій чарівний план збігається з нашої ціллю та можливостями, хіба ні? 

— Забуваєш один факт, — Колін скоса поглядає, — на тебе  хтось напав й попросив не заважати. 

— І хто це? Як нам дізнатися? Не заважати у чому? 

— Будемо шукати. Поліцію все одно викличемо. 

— Ви досі цього не зробили? — Еван психує.

— Ми з тобою говоримо! — фиркає Вейн.

— Викликайте. — вимикається. 

 

За годину прибуває поліція. Оточує територію, перекриває входи й виходи на поверх, знімають усе, допитують кількох сусідів, охорону й паркувальника, але ніхто нічого не бачив, не чув. Разом з ними прибув лікар. Утворюється хаос. Мене допитують, потім оглядають, і знову допитують. Враховуючи моє умовне ув'язнення, ставлення дещо неприйнятне, навіть грубе, що обурює Вейна, та мені чхати. В голові лише думки, як поставити на місце Еріка Дорана, підставити його, й витягти Деймона. Навіть нападник не має стільки ваги, і моя рана, як бажання врятувати Поузі. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍