Марія Власова - Вовче прокляття, Марія Власова

Мені варто було пожартувати, але дурні слова про зв'язування все ще крутилися в мене в голові, як настирлива муха.

– Але при тому, що ця ваша половинка зустрічається рідко, є велика ймовірність, що вона буде людиною і все одно в ходу буде саме перший спосіб? – уточнюю, даючи зрозуміти, що добре його слухав.

– Ні, друга половинка може бути виключно вовчицею. Просто в нас із Марго все сталося по-іншому, я попросив у Білого Вовка про неї.

– Кого?

– Найпершого вовка, ми всі називаємо його Білим Вовком. Він як наше божество, покровитель, – він театрально замовк, я ледве стримався, щоб не покрутити пальцем біля скроні. Божество? Покровитель? Господи, куди я потрапив?!

– Так, я розумію, зараз молодь до всього такого ставиться зі зневагою. Але гадаю тепер, коли ми, нарешті, ми познайомилися, Кай, ми зможемо більше поспілкуватися і я допоможу тобі дізнатися відповіді на всі твої запитання, – він добродушно посміхається, але не схоже, що він готовий розмовляти зі мною далі.

– Я хочу дізнатися лише ще одну річ.

– Яку?

– Хочу знати, як убити звіра в собі, – треба ж, цього разу навіть не звернув уваги на те, як ця гидота заричала всередині.

– Це неможливо, Кай, – він важко зітхає і підтискає губи.

– Але ви ж не...

– Мій звір помер, заснув вічним сном з власної волі. Його неможливо змусити піти, він іде сам, коли настає твій час, ти починаєш старіти й помираєш, як звичайна людина. Зараз зі мною відбувається те саме, моє життя хилиться до заходу сонця, твоє ж не сягнуло й опівдня, – Демянів встав, показуючи, що мені пора йти, я встаю за ним. Головне, щоб рахунок не виставив за розламаний стілець і стіл, грошей у мене залишилося небагато, забирати з сімейного рахунку не хочеться. Ми підходимо до дверей із кабінету, і я наважуюся поставити ще одне запитання.

– Коли ваш звір ... заснув?

– Коли помер мій син, – на його обличчі не здригнувся жоден мускул, наче він давно це пережив, але рука так сильно стиснула дверний кістяк, що на ньому залишилися вм'ятини від пальців.