Ліка Радош - Знову "ми", Ліка Радош

розділ 30

Аліна

Майже тиждень минув як Стас поїхав до Києва. Неймовірно скучила. Ті миті, що були разом, пролетіли зі швидкістю світла. Наче сон. Досі не можу повірити, що знову разом. Що ми помирились.

Мало. Усього мені тепер мало. І наших зустрічей, і поцілунків, і обіймів. Ніби вкрали для себе кусень щастя у долі. Вкрали і з тим шматочком пішли далі.

Тепер, коли він далеко. І коли аура Станіслава не впливає на мене, думки стали яснішими. І зараз дивуюся, як за такий короткий час, Плутар перевернув моє життя з ніг на голову. Це все в хорошому сенсі. Бо навіть не задумувалась, як скучала за ним. Точніше, заборонили згадувати його чи нас у будь-якому контексті, наче і не було нічого. Не було тих п'яти років разом. Не було побачень, п'янких поцілунків, довгих розмов до світанку, пристрасних ночей. Ми пройшли випробування довіри та ревності, навіть, нерівний бій з моїми батьками.

І сьогодні, знову, вирішили почати спочатку. Для мене це було складне рішення. І в той момент, коли Стас запропонував їхати з ним, я чесно розгубилася, злякалася. Не поспівала за ним.

Боялася своїх почуттів, його почуттів. А тепер жалкую, бо страшенно хочу бути з ним. Бути поряд. Мати змогу торкатися його, бачити зранку, коли збирається до роботи, та ввечері, коли повертається. Хочу чути його оксамитовий низький голос, коли розповідає, що сталось протягом дня. Віч-на-віч. Не через телефон.

Ці розмови звичайно дуже приємні. Новий досвід для нас. Ми намагаємося відкритися одне одному по повній. Інколи легше розповісти про свої страхи та переживання, коли не бачиш обличчя свого співбесідника. Так і я змогла повним обсягом розказати чому не захотіла поїхати з ним, що мене зупиняє пірнути в наші стосунки.

Та і Станіслав пояснив, наскільки боїться втратити мене знову. Що за свою помилку поплатився сповна. І вже думав, що розплачуватися за неї буде усе життя — своєю самотністю. І наша зустріч це подарунок, який підкинуло йому життя, не збирався втрачати. Якоюсь мірою я його розуміла, бо теж вважаю нашу теперішню зустріч доленосною. Наче почався новий відлік.

_________________________

Уже дуже пізня година, десята вечора уже минула. А від Стаса ні слуху ні духу. Не хочу сама його набирати, бо знаю, що зараз він має багато роботи. І з Потоцьким часто довго засиджуються в офісі. Там також вирішили обновити обладнання, і на днях збираються його встановлювати. Тож чоловіки, обмірковують, як краще це зробити, не зазнавши збитків, через перерви у роботі.

Переважно Плутар сам мені телефонує, коли має час поговорити. А коли повертається додому пише повідомлення. Чи залишає голосові сповіщення. Якщо я ще не сплю, то сама йому передзвонюю.

Та про яке "сплю" йде мова. Звичайно чекаю, коли напише. Звичайно, чекаю, щоб мати можливість поспілкуватись через відеозв'язок. Це ніби наш ритуал. Я одна у своєму ліжку в Івано-Франківську він у своєму в Києві. Хоч на кілька хвилин глянути на свого коханого. Хоч трохи подивитись в втомлені очі.

Проте моє тіло вже підказує мені, що я не всесильна. І такий графік скоро його повністю знесилить. Тому, що міцний сон нам також потрібен.

 Усі вечірні справи поробила. Вже б і сни бачити, так скажемо, десяті. Та не тут то було. Голосу свого рідного ще не чула. Побажання солодких снів не отримала.

Таки здаюся. Телефоную сама. Хоч кілька слів скажу, якщо вже такий зайнятий. Набираю номер, та слухаю рівномірні гудки. Довго. Думала, що відповіді уже не отримаю. Хотіла переривати виклик як почула відповідь.

Що дивно жіночий голосок мовив до мене своє "Алло". Та я не розгубилась. Хоч першим поривом було відкинути від себе слухавку, наче отруйну змію.

Притисла міцніше до вуха:

- Доброго вечора. Передайте, будь ласка, телефон Станіславу. – ледь вичавила з себе цих кілька слів.

- Станіслав зараз відпочиває. Передати йому що? – слухаю, той трохи пискливий улесливий голос.

- А ви хто? – не втримуюсь від питання.

- Це ви хто? Чого телефонуєте моєму чоловіку о такій годині? – чую відповідь.

Швидко перериваю виклик. Все тіло німіє. Не можу зосередитись хоча б на чомусь. Серце розриває від болю.

В голові тільки одні фрази "це не правда", "це не може бути зі мною". Він не міг так вчинити! Для чого тоді кликав з собою?... "цього не може бути"!!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно