Ліка Радош - Знову "ми", Ліка Радош

розділ 31

Стас

Втомлено потираю шию, відкинувшись на спинку крісла. Стараюся швидше закінчити справи, щоб у вихідні, з чистою душею, поїхати до Франківська. В Аліни в суботу день народження. Ми нічого не планували на цей день. Думаю, вона і надії не має, що я зможу вирватись.

Та я і сам про це й не мріяв, та все ж, старався, щоб така можливість з'явилась. Правда це коштувало мені чимало перепрацьованих годин. Потоцький сміливо може записати мене у свою секту трудоголіків.

Втомився скажено, але це було того варте. Ще один день, і я зможу побачити свою кохану. Переводжу погляд на годинник, що висить на стіні кабінету. Час пізній, та знаю, що Аліна чекатиме хоча б на повідомлення. Краще написати, можливо вдасться кілька хвилин поговорити і відправити кохану спати, бо Аліні також потрібно відпочити, хоч вона і не зайнята так пізно роботою, та все ж лягає не швидше за мене. Очима оглядаю весь стіл, де мав би валятись телефон, та ніде його не бачу. Обмацую кишені в штанах – нема, в піджаку – нема. Де ж він міг дітись?

Йду до Потоцького в кабінет. Знаю, він також перевіряє документи в десяте. Та і його бачити на робочому місці в такій годині звичне діло. А от Олену, секретаря головного директора, дивно побачити в такій порі в приймальні.

- Максим в себе? – запитую, наче зараз і не 10 год ночі, а звичайний робочий час.

- А де ж йому бути! – посміхається дівчина, і дещо насторожено дивиться на мене.

- А ти чого ще на роботі? Невже планів ніяких на вечір нема? – запитую для форми, бо чесно байдуже.

Мені телефон потрібний, котрий швидше всього залишив в кабінеті Макса, коли востаннє до нього заходив.

- Підробляю. Максим Андрійович обіцяв мені премію, коли виконаю роботу до завтра. Усі ті звіти, що скидували з відділів треба групувати, та ще дещо. Ось і заробляю свої кровні. – надто широко посміхається дівчина, ніби щастя більшого для неї нема ніж чипіти тут до ночі. – Та я вже скоро закінчую. А ви? Може підвезете мене додому, бо на Максима Андрійовича надії ніякої, хоч він і обіцяв.

- Через пів години будьте готові. Підвезу. – жаль дівчину. Вона права, Максим швидше всього і не згадає, що просив Олену затриматись. Тим більше змушувати її чекати поки Потоцький закінчить свої справи, було б жорстоко. Хтозна-коли він збереться їхати додому.

Заходжу в кабінет до Макса.

- Слухай, я в тебе не залишав телефон. А то і Аліні треба передзвонити. Та й по роботі швидше за все хмару дзвінків пропустив.

- Залишив. І коли телефон твій почав мені докучати першим дзвінком, попросив Олену передати тобі його.

- Ясно, а передати мені телефон ти попросив її до чи вже після того, як навантажив роботою? – серджусь я.

Хоча те, що помічниця забула про таке незначне питання, як чийсь телефон, коли на носі додатковий заробіток і копиця роботи, нічого дивного. Ми всі тут бігаємо як навіжені. Стараємось усе зробити в строки.

- Не знаю. – відмахується від мене товариш, далі занурившись у документи.

- Слухай, раз ти вже тут. Ану глянь на це креслення, хіба реально машину з такими габаритами протиснути через наші ворота? – підходжу до столу ближче і впізнаю креслення над яким також виникли питання.

- Може. Я зв'язувався з виробниками. Її доставлять частинами. А потім приїде бригада, щоб її скласти та встановити. Я ще домовився, щоб хлопці затримались тут на тиждень і з усіма змінами провели навчання по роботі з новим агрегатом. А чому ти заліз в ці документи? Не довіряєш мені?

- Та довіряю. Просто, хвилююся, перед встановленням. Ми вбухали купу бабла. Так ще й виробництво треба буде зупиняти. Якщо щось піде не так, ми точно не вигребемо.

-  По перше, ми не все зупиняти будемо. Та від того, що ти тисячу раз будеш одне і теж перевіряти і перераховувати, нічого не зміниться. Розслабся, і не напружуй всіх навколо. Йди вже відіспись. Дивитись на тебе страшно.

З тими словами виходжу. Йду до Олени. Не розумію чого мій телефон досі в неї. Хіба її не відволікає шум, що він робить коли до мене телефонують? Це б мало привести її до тями, хіба ні?

- Олено, Макс казав, що дав тобі мій мобільний, щоб ти передала! – дівчина дивно кинулась, очі забігали.

- Точно. Я і забула! – порилась на столі, знайшла апарат, передає мені. – Ви уже збираєтесь їхати, Станіслав Вікторович?

- Угу. Будь готова за 5 хвилин. – відповідаю на автоматі.

Сам тим часом прямую до свого кабінету та попутно набираю повідомлення Аліні: "Вибач, кохана, що так пізно. Засидівся за роботою, не відчув часу. Скучаю. Якщо ти спиш, то кажу тобі Добраніч, та якщо ще ні, то набери мене. Вже рушаю додому".

Забираю свої речі та ключ від машини. Досі їжджу на корпоративній. Заходжу в приймальню, щоб забрати Олену з собою. Та одночасно зі мною виходить і Максим, вирішивши все ж завершити зі справами.

- Ну що, Станіслав, до завтра? Олено, ти готова? – киває мені приятель, і повертається до дівчини.

Я ж радий, що не прийдеться вдавати з себе таксиста. Киваю обом.

- До завтра.

- До завтра. – відповідає дівчина трохи розчаровано. Чого б то?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍