Катя Андреева - Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася., Катя Андреева

Ліліт стискала у своїх руках аркуші паперу, а в ній вирувала злість. 
- Він зовсім не шкодує. - єдине усвідомлення зайшло в її голові, вона нарешті зрозуміла, що страждала заради цієї людини, заради тієї, хто не шкодував жодного дня, жодного дня не страждав, а він цього вартий, її страждань, можливо, він зараз такий щасливий, що змушує продовжувати її страждати, адже вона продовжує читати цей лист, він, напевно, дуже собою задоволений. 
Що ж вона хотіла в них побачити? Має бути жаль, можливо, вона б хотіла, щоб хоча б у ньому він попросив у неї прощення. Але ні.
Адже все не могла бути таким. Той, хто не відчуває своєї провини, не може попросити прощення. Адже це так очевидно і просто. 
Підійшовши до газової плити, вона запалила вогонь, і ось по черзі вона стала підносити до нього аркуші, поступово спалюючи кожен із них.
Від запаху гару прокинувся Дамір і пішов на кухню, він побачив, як догорає останній аркуш паперу. 
- Я не хотіла будити тебе. - прошепотіла Лілі. 
- Це ж його листи, так? Того лікаря, про якого ти мені розповідала. 
- Саме так.
- Ти дочитала їх.
- Ні, зупинилася десь на середині. 
- Чому не дочитала? Не боїшся пошкодувати, що так і не дізнаєшся що там. 
- Знаєш, на початку він назвав це прощальною сповіддю, можливо, якби не ця фраза, я б так і не почала. - на мить вона замовкла. - Знаєш, я занадто багато чекала від цих ось аркушів паперу, які сама ж і перетворила на попіл. 
- Ліліт, ти ж знаєш, найменше на світі я хочу, щоб тобі було боляче, і боюся, що саме зараз тобі найболючіше. 
- Знаєш, зараз мені найлегше, адже нарешті я почала дихати. Він без кінця повторював, що хоче, щоб я посміхалася, щоразу роблячи мені дуже боляче, він завжди казав мені посміхатися. 
- Він монстр, Лілі. 
- Повинно бути так воно і є, але не можна змінити минуле.
- Правильно, адже це вже не від нас залежить, що ж ти хотіла знайти в цих рядках.
- Можливо, я сподівалася, що він скаже, вибач мені.
- Це б щось змінило. Це б тобі допомогло? Твоє минуле б змінилося? Чи ти б усе забула?
- Ні, просто, можливо, стало б трохи простіше, ну знаєш, відпустити все це, але він зовсім не шкодує, це було неможливо продовжувати читати, всередині все немов розривалося. 
- Ось як, я радий, що ти їх спалила. 
- Ясно.
- Знаєш, я дуже багато думав. - сказавши це, Дамір перервався, щоб закурити сигарету. - Ну, знаєш, про нас, про те, як ми живемо, за ці роки я зрозумів одне: я люблю тебе, Лілі, а ти? - але вона промовчала, дивлячись на нього, він зрозумів, що вона просто не може зрозуміти саму себе. - У цьому і вся складність, так? Ти не жила своє життя, ну як би тобі хотілося, ти не можеш закритися тут від усього світу, не такого життя я тобі бажаю. 
- Але в мене тут є все.
- Так-так, усе та ні не все, зрозумій правильно мене, Лілі, я хочу, щоб ти могла зрозуміти саму себе, я хочу дати тобі можливість обирати, а не плисти за течією, я прийняв рішення, знаєш, несподівано, тільки що, я поїду на рік, Лілі, з цього міста, а ти залишишся тут, я залишу тобі свою карту, тож можеш ні в чому собі не відмовляти, я прошу тебе, проживи цей рік так, як хочеш ти, можеш помандрувати, знайти друзів, знайти роботу, піти вчитися, будь-що, ти так багато втрачаєш, зачинившись у чотирьох стінах. 
- А що буде через рік.
- Я повернуся сюди, і знаєш, якщо ти вирішиш залишитися зі мною до самого кінця, я стану найщасливішою людиною, але якщо наважишся піти, я прийму твій вибір, тільки пообіцяй, що будеш щаслива, що будеш робити тільки те, що хочеш ти. 
- Добре, якщо ти думаєш, що так буде краще. 
- Я обов'язково повернуся, просто хочу, щоб ти знала, я не писатиму тобі і не дзвонитиму, але, знаєш, у тебе є моя пошта, ти можеш писати мені, як проходять твої дні, якщо захочеш, звісно, якщо захочеш, знаєш, навіть якщо ти вирішиш піти назавжди, я буду дуже радий, якщо час від часу будеш писати мені, як у тебе справи, вважай це моїм егоїстичним проханням. 
- Гаразд. 
Вранці Дамір зібрав речі і поїхав, поцілувавши на прощання Лілі в лоб. 
І тут почалося найстрашніше.
Залишившись одна, Ліліт впала у відчай, вона так хотіла, щоб цей рік закінчився за день, і він повернувся до неї, без нього їй було важко. 
Але за місяць вона зважилася вийти на вулицю, і на подив світ виявився не таким жахливим, вона стала рано прокидатися, ходити на пробіжку, випивала каву в кав'ярні біля будинку вранці, ввечері ходила в кафе або в кіно, або ще кудись, вона читала книжки, і раз на місяць писала йому.
Ліліт встигла обзавестися друзями, відкривши себе людям, і з'їздити до моря, вона дуже хотіла прожити це життя без жалю. 
Час пролітав непомітно, вона зустріла різдво з новою подругою, і навіть влаштувалася на роботу в бібліотеку, змінила зачіску, і зробила татуювання, все здавалося таким новим і бажаним, і ось став підходити час, Дамір мав скоро повернутися.
І якщо раніше вона була впевнена, що залишиться, тепер у її серці з'явилися сумніви, але вона змогла дещо усвідомити. 
Дамір вставив ключ у замкову щілину, і відчинивши двері, він так сподівався побачити там її, його зжирав страх, що її немає, що вона пішла, але ось на нього дивиться його Лілі, вона посміхається і біжить у його обійми. 
- Я люблю тебе, Даміре. - каже вона, цілуючи його в губи. 
- Я тебе теж, спасибі, що залишилася зі мною.
- Дякую, що дав мені шанс. 

Кінець