Катя Андреева - Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася., Катя Андреева

З її спогадів її вивів голос Даміра. 
- Лілі, про що так задумалася? 
- А, ні про що, просто, ти давно прийшов? 
- Щойно, підемо вечеряти.
- Так, пішли. 
Розігрів вчорашній суп, вони сіли за стіл, надаючи перевагу тиші, а не розмовам, Лілі втупилася в свою тарілку, вона завжди була такою - мовчазною, по-своєму ледачою, Даміру іноді здавалося, що їй навіть говорити ліньки, а можливо вона просто завжди занурена у свої думки, але навіть так вона все одно залишалася чарівною. 
- Як твій день? - не витримавши запитав він. 
- Як завжди, а твій? 
- Теж, нічого особливого, тільки ось на роботі....- і він взявся розповідати в подробицях про свою роботу, про те, що Нік зробив невдалу стрижку, або про те, як стара бухгалтерка злісно на нього подивилася, коли він побажав їй доброго ранку, і багато чого іншого, так, Ліліт завжди уважно його слухала, їй подобалися ці його історії, завдяки ним вона проживала життя за межами будинку, і цього їй було достатньо. 
Або їй здавалося, що цього їй достатньо.
Часом їй на думку спадала кумедна думка про те, що вона проживала фальшиве життя, але чоловікові, який сидить навпроти неї, вона ніколи про це не розповість.
Він думає, що вона щаслива, і нехай краще продовжує так думати й далі. Найбільше на світі вона не хотіла поранити його, зберегти їхнє спільне щасливе життя, яке більше нагадувало кришталь.
А можливо, Ліліт драматизує. Вона ніяк не могла навчитися розуміти себе.
- Мені дадуть підвищення. - вирвав він її з думок Дамір.
- Це добре, вітаю.
- Так, спасибі, ось тільки, мені потрібно виїхати у відрядження, на тиждень, і тебе я взяти з собою не можу, вибач, якщо хочеш, я відмовлюся. 
- Не варто, ти ж давно хотів підвищення, тиждень пролетить швидко.
- Думаєш? Тоді добре, дякую тобі, Лілі. 
Він обійняв її, після чого пішов у душ, залишивши Лілі наодинці з думками, що зжирають нутрощі. Вона звикла не показувати емоції, а почуття ховала під замком, так було легше, для неї.  
Дамір одразу ж заснув, втомлений, але задоволений собою, вона любила спостерігати за тим, як він спить, у ньому все було особливим для Лілі: його смаглява шкіра, ніс із маленькою горбинкою, очі, що так яскраво виблискують на сонці, гострі вилиці, запах, здавалося, від нього пахло м'ятним чаєм, її улюбленим, і лише одна річ не давала їй спокою, прокляті аркуші паперу, про які вона так старанно намагалася не думати. 

***
- Ну привіт, Лілі. - почувся чоловічий голос, повернувшись, вона побачила, як у кімнату зайшов лікар. - Як себе почуваєш? 
- У мене болить живіт. - тремтячим голосом відповіла вона. 
- Нічого, скоро мине. 
- Ви знову прийшли зробити мені боляче?
- Ні, що ти, я роблю все це тільки для тебе, розумієш Лілі. - його голос звучав так м'яко, солодко, немов мед. 
- Так. - боязко відповіла дівчинка.
- Ось і молодець. Я прийшов що б розповісти тобі правила. 
І тут чоловік почав пояснювати їй дивні речі, вона нічого толком не могла зрозуміти, стільки речей, які ніяк не могли вкластися в її голові, бути чемною, правильною, порядною, тихою і водночас балакучою, не суперечити, не припікати, терпіти, і тоді все буде добре, вона буде щасливо жити в цьому місці, насправді було страшно уявити, як у такому місці можна прожити щасливе життя, але тоді вона про це не могла навіть здогадуватися. 
Відвідувачі стали приходити до неї дедалі частіше, і те, що вони робили, нормальну людину привело б до жаху, але Лілі від самого початку не розуміла, що нормально, а що ні, вона просто посміхалася кожному відвідувачеві, і намагалася не плакати, поки її не просили, мовчати, коли її не хотіли слухати, і розмовляла, коли навпаки. 
А частіше за всіх її відвідував сам лікар, він завжди приносив їй подарунки, посміхався, і завжди був вкрай милий, і їй це подобалося, в цьому місці він став її світлом. 
І лікар про це знав краще за всіх. 
Йому лестила увага радісної дівчинки, адже вона єдина в цьому місці хто так щиро любила його, так щиро чекала. 
***
Піднявшись із ліжка, вона знову попрямувала до них, до аркушів паперу, тримаючи їх у руках, вона молилася, молилася, тримаючи їх у руках, і думала, багато думала, не розуміючи, чи варто їй продовжувати, і як багато болю це їй заподіє, вона навіть і не сподівалася жити спокійно, у неї не було навіть найменшого шансу, але все ж, час, проведений з Даміром, був найкращим, їй так легко ще ніколи не було, і ось все повернулося, назад, але чому ж у грудях таке відчуття, немов ця людина знову все знищила, розламала на шматки. 
- Сподіваюся, ти все таки мертвий. - шепотіла вона, тримаючи в руках лист. - Сподіваюся, тобі було дуже боляче, сподіваюся, ти страждав, страждав на смертному одрі, до самого останнього подиху, сподіваюся, тобі було дуже боляче, як усім тим дітям, які так страждали. - і тут з її очей потекли сльози, вона гірко плакала, і це почув Дамір, він чув її плач, але так і не вирішив підвестися, підійти й утішити її, таку дорогу її серцю, йому теж було по-своєму боляче, адже він розумів, що так і не зміг загоїти її рани, зробити щасливою, він почувався непотрібним, безглуздим, адже більше за все на світі він хотів їй щастя, хоча це життя робило їх нещасними.