Катя Андреева - Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася., Катя Андреева

Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася. Ця сповідь стане прощальним подарунком для тебе, Лілі. Від неї виходив солодкий запах ванілі, а виблискувала вона подібно до сонця, у неї були великі сині очі, і ямочки на обличчі від посмішки, такою мені запам'яталася та маленька дівчинка. А я ж обіцяв їй повернутися, і ніколи більше не залишати її саму. Забрати її з собою. Я не встиг...

Глава 1

Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася.
Ця сповідь стане прощальним подарунком для тебе, Лілі.  
Від неї виходив солодкий запах ванілі, а виблискувала вона подібно до сонця, у неї були великі сині очі, і ямочки на обличчі від посмішки, такою мені запам'яталася та маленька дівчинка. А я ж обіцяв їй повернутися, і ніколи більше не залишати її саму. Забрати її з собою.
Я не встиг... 
"Ну привіт, моя мила дівчинко, ти може вже й не пам'ятаєш, але це Я, твій старий друг. І якщо тобі дійшов цей лист, я дуже радий, усі ці роки я так сумував за тобою Лілі, я так хотів побачити тебе. 
Пам'ятаєш, я обіцяв повернутися. 
Не встиг.
Пробач мені за це, Лілі."
Дівчина, яка читала ці рядки, голосно заплакала, так, вона пам'ятала цю людину, і від цього її сльози були такими солоними. 
Ця людина не дотримала своєї обіцянки. 
- Ліліт. - почувся ззаду чоловічий голос. - Що з тобою? - стурбовано запитав він.
- Ні, все гаразд. - заспокоювала його дівчина. - Так просто згадала минуле. 
- Ясно, знаєш, деякі речі краще не згадувати, тим паче...
- Так, я знаю. - перебила його вона, ховаючи білі аркуші паперу в шухляду.
- Це складно, так? 
- Є таке. - витираючи сльози, говорила вона. 
- Так, я теж... іноді згадую, ну знаєш той час. - зізнався чоловік. 
- Зрозуміло, адже ми були по різні боки екрана. 
- Я не хотів цього. - сідаючи на диван і закриваючи обличчя долонями, говорив він, голос його тремтів, як і руки, Ліліт бачила, як з часом на них з'являються зморшки, але це їх не спотворювало, вона все ще вважала ці руки найпрекраснішими на світі. 
- Так, я знаю. - наблизившись до нього, вона поклала свої руки йому на голову, перебираючи тонкими пальцями темні пасма волосся. - Дякую тобі, Даміре, ти тоді мене врятував.
- Ні, ні, ні, ні, це був не порятунок, це було, я чудовисько Лілі. - уже мало не плачучи кричав він, сильно стискаючи кулаки, встромляючи нігті в шкіру, і завдаючи собі болю.
- Адже нам двом тоді було складно, так. - опускаючись перед ним на коліна, говорила вона, беручи його руки і послаблюючи хватку чоловіка, той лише подивився на неї повними туги очима. - Давай більше не згадувати, гаразд? 
- Так. - коротко відповів він, притискаючи до себе тендітне тіло. - Знаєш, від тебе завжди пахне чимось солодким і теплим. 
Вони жили так уже 10 років, термін не малий, і знали одне одного вони теж добре, змогли впізнати за цей час, приймати одне одного з усіма перевагами й недоліками. Вони вчилися одне з одним жити. 
Дамір пішов на роботу, залишаючи Лілі одну, в компанії білих аркушів паперу, на яких її старий знайомий чорним чорнилом писав свої ідеальні букви. Дівчина не знала, чи варто їй продовжувати читати ці рядки, і повертатися в ті часи, вона знала, що не знайде там нічого хорошого, але вона завжди була надмірно допитливою, може від цього і всі проблеми?
Точно. 
"Нічого доброго від цього не буде." - подумала вона, виходячи з кімнати. 
10 років тому. 
Відчинивши вхідні двері, він пропустив уперед дівчинку, біляву, з блакитними очима, 14-річну дівчинку, худорляву, на ній красувалася пара-трійка синців, деякі були старі, але були й свіжі, особливо фіолетовий слід на шиї, немов від зашморгу.  
Щойно вона зайшла, одразу ж упала на коліна й опустила голову, при цьому витягаючи руки, її так навчили, але такі речі були далекі для нього, він нічого не знав. 
- Я....- він багато чого хотів їй сказати, втішити, заспокоїти, допомогти, але він був надто наляканий, і тому просто пішов, залишивши її одну. 
Але він ніяк не міг уявити, що за три години вона так само стоятиме на колінах із простягнутими руками, їй було важко, він це бачив, бачив по поту, що виступив, і тремтячим рукам. 
- Чому ти тут сидиш? 
- Ви не казали мені вставати, вибачте. - тремтячим голосом відповіла вона, тільки ось після цих слів дівчинка затремтіла сильніше.
- Не казав? - він узагалі не вважав за потрібне говорити такі речі. 
Хіба це не в порядку речей? А.... точно. Для неї не в порядку. Для такої як вона. 
- Ти можеш встати. - спокійно сказав він, і вона одразу ж піднялася, але через те, що ноги затекли, вона не змогла втримати рівновагу і впала на підлогу.
- Вибачте, вибачте, вибачте. - без зупинки повторювала вона. 
- Ні, стій, досить, давай я тобі допоможу. - але йому варто було лише потягнутися до неї рукою, як вона вся стиснулася, і він зупинився. - Ти, щойно прийдеш до тями, другі двері ліворуч, там вільна кімната, вона тепер твоя, ванна навпроти, кухня в кінці коридору, а я піду, там є піца в холодильнику. - додав він, йдучи.
Так Ліліт залишилася одна в порожній квартирі. 
Це місце здавалося їй спокійним, зайшовши в кімнату, про яку їй сказав чоловік, вона ахнула, простора, світла, з ліжком і широким підвіконням, наче вона потрапила в казку. Ліліт народилася в нетрях, її матері було майже 30, а сама вона була її п'ятою дитиною, старшій сестрі Ліліт, Аманді, було вже 16, і вона працювала повією в місцевому барі, як і їхня мати, другою дитиною та її найстрашнішим братом був Сем, жорстокий та брутальний хлопчисько, який вічно ставив їй підніжку і ламав її речі, а молодшою сестрою була Люсі, шкода, адже вона не дожила і до року, співмешканець матері забив дівчинку до смерті, але ж вона так посміхалася Лілі, коли та приносила їй крадене молоко з магазину. 
Так, Люсі назавжди залишиться в серці Лілі. 
Тоді й почалося пекло. 
Коли старого співмешканця ув'язнили за вбивство Люсі, мати знайшла нового, ще жорстокішого й потворнішого, Бена, лисого і з величезним животом, Ліліт, здавалося, він і ніг своїх не міг побачити, але він був високим і сильним, особливо для Ліліт. 
Коли він притискав її до ліжка, стягуючи з неї футболку і діставав те саме, зі своїх штанів, беручи шматок плоті до рук і роблячи дивні для маленької дівчинки рухи, він примушував її дивитися, а потім по ній стікала смердюча рідина, його рідина, а потім він ішов, залишаючи її саму. 
Мати ігнорувала це, адже далі він не заходив, а якби зайшов, вона б звернула увагу? 
Сем побачивши цю картину відчув дивне почуття, а його штани стали мокрими, спочатку він подумав, що обмочився, але це виявилося не так. 
Він робив із Лілі те саме, що й Бен. 
Про що ж у цей момент думала Лілі? 
Вона заплющувала очі й уявляла, що вона десь далеко, одна людина сказала їй, на похороні Люсі, що зараз вона в хорошому місці, і там дуже спокійно, Лілі уявляла, що вона теж там, разом із Люсі, і в них усе добре. 
Лілі так прожила кілька років.
Бен був тим, хто приніс у цей дім наркотики, раніше вони обмежувалися травою та алкоголем, але це було вже серйозніше, з кожним разом вони хотіли більше, Бен хотів більше, він божеволів, коли йому бракувало дози, або препарат був слабкий, тоді він був особливо жорстокий. 
І ось сталося диво, до них прийшов рятівник, який запропонував їм пристойну суму за маленьку Лілі. 
Бену, хоч було й шкода прощатися з милою дівчинкою, завдяки якій він знімав стрес, але, а тієї у жінки були ще діти, та й наркота була куди важливішою, тому він погодився. 
А Ліліт так і не могла зрозуміти куди і навіщо її тягне незнайомець. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍