Катя Андреева - Усе, що я хотів, щоб ти посміхалася., Катя Андреева

Все ж таки цікавість була сильнішою за здоровий глузд, відкриваючи шухляду і дістаючи аркуші паперу, вона сіла на ліжко, так, вона сумнівалася, і розуміла, що там немає нічого важливого, особливо знаючи ту людину, але все ж, втупившись в текст, вона почала вивчати вміст. 
"Я навіть і не сподіваюся, що ти станеш це читати, але я все життя беріг спогади про тебе, ти була особливою Лілі, завжди нею була, моєю наймилішою дівчинкою, ти пам'ятаєш, день нашого знайомства, я так, ніколи не забував. 
І смію сподіватися, ти теж пам'ятаєш.
Хоча таке, напевно, забути досить складно. Правда?
Ти завжди була дуже слухняною, напевно, це можна було назвати недоліком, у твоєму випадку, а ще дуже довірливою.
Але мені завжди було тебе шкода. Я хотів допомогти тобі, щоб ти не почувалася самотньою. 

Серед усіх тих дітей, яких мені довелося зустріти в тому місці, тобі я хотів допомогти найсильніше, я купував тобі іграшки, і завжди шкодував."
Читати далі було неможливо, кожне слово приносило жахливий біль, немов розпечений метал прикладали до шкіри. 
Так, вона все пам'ятала, хоча воліла б про все забути. 
Пізніше ввечері повернувся Дамір, у його руках був букет квітів, її улюблених білих троянд, останні п'ять років він завжди приносить додому свіжі квіти і посміхається їй. 
Вона любить запах цих ось квітів. 
Розігріваючи вечерю, вона запитує, як пройшов його день, він неквапливо все розповідає, так ось вони і жили, насолоджуючись одне одним, навчившись слухати й чути одне одного, а, що важливіше говорити, вони змогли позбутися сміття. 
Можливо їх пов'язувало і не кохання, але точно, щось важливе. Можливо, безвихідь або самотність...
Вони завжди засинали разом, він не міг уявити свій сон без її запаху, без тепла, що виходить з її тіла, без звуку її дихання. 
Але далеко не завжди все було так. 
Він завжди вставав раніше, сонний йшов на кухню і ставив чайник, дістаючи з шафки коробочку із зеленим чаєм і кладучи чайний пакетик у чашку, вона любила пити вранці зелений чай, а він вважав важливим робити його їй щоранку. 
Він якраз остигав до потрібної температури до того моменту, поки вставала вона.
Вранці вони не розмовляли, кожен був у своїх думках про подальший день, лише перед виходом він цілував її в лоб і йшов на роботу. 
Ліліт же сиділа вдома, час від часу в неї з'являлися захоплення, танці або малювання, вона займалася цими речами недовго, швидко втрачала інтерес або переключалася на нове, в неї не було освіти або роботи, але було дещо для неї важливе, вона любила доглядати за квітами, у цій квартирі був просторий балкон, де вона розставила незліченну кількість горщиків із рослинами, для неї це було важливим - доглядати за ними і любити. 
Друзів у Ліліт теж не було, вона просто не бачила в цьому необхідності, адже в неї був він. Можливо, хтось вважатиме це не нормальним, але поняття норми були в неї свої, можливо, варто пошукати проблеми у вихованні, а чи було воно в неї взагалі? 
Відсторонена лялькова дівчинка, яка не звертає увагу на все навколо, така була про неї думка в сусідів, бабуся з сусідньої квартири взагалі думала, що Дамір тримає юне створіння в заручниках, і якось із цього приводу викликала поліцію, але ті лише розмахнулися руками, коли дівчинка сказала, що вона сама хоче бути тут. 
Ліліт рідко виходила з дому одна, у цій квартирі вона створила свій маленький оазис, навіщо їй виходити в сірий світ, коли в неї є таке місце. 
Дамір же жив іншим життям, робота, друзі, хобі у вигляді верхової їзди, він любив цей світ, і це місто, насолоджувався кожним днем, а ще любив подорожувати, і мав гарний вигляд, тому і користувався популярністю у жінок, однією з них була його колега по роботі Роза, але коли ця жінка побачила Ліліт, дівчинку, що прийшла зустріти його з роботи, затремтіла від ревнощів, вона вже вважала цього чоловіка своїм, вона спеціально поклала в його сумку свою спідню білизну, а потім залишила слід помади на білій сорочці, нібито випадково, і весь час біля нього терлася, щоб залишити свій запах на ньому, але та дівчинка все одно час від часу приходила зустріти його з роботи, не звертаючи жодної уваги на Розу, після жінці самій набридла ця гра в одні ворота, і вона знайшла новий об'єкт обожнювання. 
У чому ж проблема Ліліт?
Усе просто, вона занадто вірила цьому чоловікові, щоб у чомусь його підозрювати. 
Сьогодні, коли Ліліт залишилася одна, її знову потягнуло до тих злощасних аркушів паперу. 
"завжди шкодував." - місце, в якому вона зупинилася минулого разу, її зачепила саме ця фраза, вона ніяк не могла пригадати, в чому проявлялася його жалість. 
"Знаєш, Лілі, я довго думав, чи варто тобі взагалі писати, чи станеш ти це читати, але, знаючи тебе, напевно, станеш, тому я і пишу, знаєш, коли ти це читаєш, мене, найімовірніше, вже немає в цьому світі, кажуть, людям усе повертається бумерангом, мені він повернувся у вигляді невиліковної хвороби. Тобі мене шкода, Лілі? Смію сподіватися, що тебе засмутить ця новина, адже я знаю, що ти завжди хотіла бути зі мною, залишитися зі мною в тому місці, вдвох, шкода, що мені довелося його покинути. 
А ще більше шкода, що без тебе. 
Знаєш, коли я засинаю, мені часто сниться твій образ, образ моєї маленької дівчинки. Наївної дівчинки. 
Як ти там, Лілі?
Мені сказали, що з тобою сталося. Смію сподіватися, що ти дісталася хорошій людині. Хоча чи є в тому місці хороші люди? Хоча, як на мене, в тому будинку ти була на своєму місці. Твоя доля полягала в тому, що ти повинна була залишитися в тому місці. 
Напевно, ти задаєшся питанням, навіщо ж я тобі пишу, можливо, ти подумаєш, що я хочу покаятися у своєму гріху, адже ти вважаєш це гріхом, тоді ти мені так сказала, пам'ятаєш, що я тобі відповів, що мої наміри щирі, а щирість не може бути гріхом. Мені нема за що каятися, Лілі.
А цей лист не більше, ніж мій останній тобі подарунок. 
Моя сповідь тобі. 
Знаєш, я б хотів, щоб ти, перед тим як прочитати наступний аркуш, згадала наше з тобою знайомство і ті почуття, які тобі довелося пережити, щирі й чисті."
Дочитавши це, вона відклала лист. 
"Він так нічого й не зрозумів." - подумала вона. 
Після цього вона пішла на балкон, там в оточенні улюблених квітів, вона мимоволі згадавши його слова, затремтіла, ті часи були не тим, що б їй хотілося згадувати.