Олександр Мімрук - Цукровик

в оптичний приціл з найвищих балконів про що можна думати консервуючи себе в коробках як розпізнати степи яких не існує ми залишимось тут назавжди і в затишному галасі скелі відчуємо фактуру стін фактуру своєї шкіри «вогні згасають помірно...»
вогні згасають помірно світло ночі не досягає дна його поверхня ховає шляхи трамваїв рівчаки брудних джерел епітафії невідомих тіл ми надто високо щоб дотягнутися до них 78 відсотків води набивають синці на легенях тротуарів чомусь глибина не розділяє лише нагадує про заховані в ній скарби стимулюючи дурні сни і хворі фантазії «людський син...»
людський син пізнавав що мав грався гайками іржавими гвинтами коли приходив час швидко біг на відкрите щоб піймати рідкий дощ який часом долітав до нього а часом ні батько казав я знаю ким він виросте він виросте патріотом своєї промзони пам'ятаєш заводську трубу таку неохопну наче доісторичний дуб таку мертву і знекровлену без диму незліченну кількість літ він обіймає її щодня