Остап Сливинський - Адам

"Читаючи "Адама" Остапа Сливинського, не раз ловиш себе на думці, що поет добре знає мову зсередини. Йдеться зовсім не про філологічну обізнаність. Він знає її так, як тіло знає події власних вен, що неодмінно потрапляють у такт із пульсуванням слів вірша. (…) Поезія Сливинського сповнена чітко прописаними деталями – і пієтизмом до деталі. Вони засадничо небанальні, хоч родом з повсякденності. Назване поетом не раз бачене нарешті запам'ятовується, мов виграшний кадр перелітного кіна". /Костянтин Москалець/

Остап Сливинський
Адам

Aнi

* * Ми проїхали місто, повне подарункових вогнів. І тепер, коли майже все світло позаду, я просто прошу тебе Приручити мені якусь тварину і навчити мене гратися з нею. Я волів би бути її швидкоплинним тілом. Їхати, співаючи, наосліп, як п’яний велосипедист у зливу, Коли він у незв’язній клятві б’є себе в серце і слухає, як воно гуде. Волів би підніматися з нею на мокру палубу і шукати тебе очима, Смішний, як іграшковий вулкан, що бризкає малиновим соком. Волів би повернути все, трохи змінити нахил вітрил і мчати Під старою примарною назвою, і викидати на берег радісні перли. Проте вертаюся і засинаю, встромившись носом у купку теплих Клітин: яке світло осідає на сонній шерсті, у яку красу витікає звичайне земне життя! * * Так, каже Боґуш, тепер написати вірш — те саме, Що плюнути під водою. Кілька хвилин мовчки йдемо, я не знаю, що на це відповісти. Усе розігрівається від наших кроків, як олива у двигуні, З цинкового відра, що править за смітник, стирчать Напівмертві руді гладіолуси. Є так небагато історій, в яких ми досі знаходимо забуті речі. Слова тануть, як лід у склянці; ти пив коньяк, а тепер Тягнеш крізь соломинку підфарбовану воду. Знаю: колись Ми будемо згасати, як світла стадіону, один по одному, Під шум натовпу, що виходить, покидаючи на стільцях Інструменти радості. * * Багато літніх розкладаних столиків на поверхні замерзлого озера: продають рибалкам їжу й гаряче вино. Березень, тонкі льоди. Всі над однією безоднею, повною сонних риб. Ті, що чекають щастя з глибин, і ті, що обрали мале, але певне. Вітер різко завертає над голим лісом, торохтять ще не ожилі гілки — ніби хтось покашлює, щоб дати знак. * * Батьки забирали її додому, і я проклинав кінець літа, теплі піски, знущальний