Lina A - Під стрілами , Lina A

Розділ 3: Стріли з минулого

Тиждень почався з нестерпного відчуття: того самого понеділкового ранку, коли доводиться виривати себе зі сну й повертатися до робочих буднів. 

Аліса, як завжди, розпочала день зі своєї ранкової рутини. Вона приготувала собі сніданок із млинців, салату й кави, зробила зарядку, прийняла душ, ретельно підібрала одяг, уклала волосся і нанесла легкий макіяж — той самий, який мовчки промовляв: "У мене все чудово." 

 День за днем тиждень просувався напрочуд спокійно. Без труднощів на роботі, без непередбачуваних завалів. Легкі походи до спортзалу, вечірні пробіжки, а кожен ранок — ніби скопійований із попереднього. 

 Аж ось настав четвер, який повністю змінив емоційний настрій Аліси. 

 Як завжди у четвер, вона вирушила на зустріч до свого психолога. Їх уже давно не можна було назвати лише лікарем і пацієнткою — між ними зав’язалася справжня дружба. Розмови були теплими, щирими, сповненими довіри. Вони не просто обговорювали проблеми — Алісу м’яко підводили до власних рішень, до розуміння себе. 

 Вона розповіла про звичні буденні труднощі, поділилася тим, як навчилася справлятися зі стресом і тривожністю — пілатесом уранці, вечірніми пробіжками після важкого дня. Але цього разу Аліса принесла на сеанс дещо нове: вона заговорила про Лео. 

Розповідала про те, як останнім часом її думки часто повертаються до нього. Психолог слухав уважно, а потім обережно запитав: чи не пов'язано це з давньою раною в її душі, із Тео? Першим коханням, із яким вона, хоч і самостійно, але важко пережила розставання. Адже колись вона бачила Тео в кожній знайомій людині, порівнювала, шукала його риси в інших. 

 Та з Лео все було інакше. І це було головне. 

 Вона не порівнювала Лео з Тео. Не згадувала минуле в кожному жарті, кожному русі чи погляді. Була присутня тут і зараз, думаючи тільки про Лео. 

Ця думка зачепила її сильніше, ніж вона очікувала. Вперше за довгий час хтось справив на неї таке враження, яке неможливо було співставити з минулим. 

 Після сеансу Аліса почувалася легше. Голова стала яснішою, а настрій — впевненішим. Вона вийшла з кабінету з теплою посмішкою, зібравшись вирушити додому. 

 

 Та доля вирішила інакше. 

  

На шляху до дому вона зупинилася в кав'ярні, щоб взяти каву й насолодитися нею, прогулюючись парком. І саме там, в черзі біля стійки, її погляд упав на ту, кого вона найменше хотіла б бачити. 

 Відвернувшись, удавши, що нічого не помітила, Аліса тихо кликнула замовлення. Проте уникнути зустрічі не вдалося. 

  

— Аліса, невже це ти? Навіть не вітаєшся? — пролунало позаду з фальшивою усмішкою. 

 — А навіщо мені з тобою вітатись? — спокійно відповіла Аліса. — Щоб ти потім усім розповідала, що я до тебе чіплялася? Ти ж тільки так і вмієш. 

  

Дівчина ніяково хихикнула: 

— Та що ти вигадуєш, такого ніколи не було... 

  

Аліса лише саркастично усміхнулась. В пам’яті миттєво спалахнули спогади — зрада подруги, заздрість, спроби зруйнувати те найчистіше, що в неї було з Тео. Її власна довіра була тоді розтоптана. 

  

Аліса вийшла з кав'ярні, міцно стискаючи стаканчик із ще гарячою кавою. Її руки трохи тремтіли, не те від прохолодного весняного повітря, не те від внутрішнього напруження. Вона повільно рушила алеєю парку, вдихаючи свіже повітря на повні груди, ніби намагаючись змити з себе тінь недавньої зустрічі. 

 Кожен її крок лунав у голові глухим відлунням тих спогадів, яких вона так намагалася уникати. Її думки заполонила стара біль: зрадливе обличчя тієї, якій вона колись довіряла як собі. Колись вони разом гуляли цими ж парками, сміялися до сліз, ділилися найпотаємнішими мріями. Аліса розповідала їй усе: про Тео, про свої страхи, про свою любов. Вона вірила, що та людина — її справжній друг, опора і захист. 

  

А тепер все це здавалося таким наївним, аж до болю. 

Їхня дружба зламалася раптово, як кришталева ваза, розлетівшись на тисячі гострих осколків. І кожен із них залишив у серці Аліси невидиму, але ниючу рану. 

 Тоді вона ще не розуміла, що за красивими словами ховалися заздрість і підступність. Та, кому вона довіряла, зруйнувала все найцінніше, що в неї було. Вкрала у неї не лише спогади, а й саму віру в людей. І найболючіше було те, що Тео — її Тео — повірив не їй, а їй. Повірив тим брудним словам, що знищили усе те світле, що вони будували разом. 

Як так сталося? Як людина, яку вона сама привела в їхнє життя, змогла так безжально все обернути проти неї? 

 Аліса повільно йшла далі, роблячи ковтки кави, але навіть аромат не міг заглушити цей клубок емоцій. Вдома вона машинально роззувалася, скидала куртку на стілець і почала прибирати, рухаючись механічно, ніби на автопілоті. Мила підлогу, розкладала речі по місцях, витирала пил, а в голові крутилися ті самі картини: 

їхні розмови ночами, теплі обійми підтримки, її щирі зізнання, і той отруйний погляд, який вона побачила в очах подруги в останній день їхньої дружби. 

 Вечерю вона готувала на автоматі — легкий салат і пасту. Ложка вислизала з рук, коли черговий спогад про їхню зраду з Тео стискав серце залізними кліщами. Вона втирала очі, навіть не усвідомлюючи, що на них навертаються сльози. 

 Все всередині стискалося в холодний камінь: відчуття, що її добро було зраджене, любов — знецінена, а довіра — розтоптана. І все це зробила та, якій вона відкрила свою душу. 

Аліса знала: ці шрами не видно ззовні, але вони залишаться з нею назавжди. 

Її світ руйнували за спиною, брехали про неї тим, кого вона кохала всім серцем. Але зараз, у цій тиші власної кухні, Аліса зрозуміла: вона залишилася собою. Чесною. Світлою. І це те, чого ніхто вже не міг у неї відібрати. 

 Так, ця зрада залишила у ній шрами. Але саме ці шрами доводили, що вона боролася за щось справжнє, а не за ілюзію. 

Тео, можливо, більше ніколи не повірить їй. Можливо, він завжди бачитиме її через викривлене дзеркало брехні. Але вона знала правду. І цього було досить, щоб одного дня знову підняти голову й іти вперед. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍