Lina A - Під стрілами , Lina A

Це була не історія про кохання. І не про біль, не про втрату. Це була історія про дівчину — трохи наївну, трохи вперту — яка щодня вчилася бути собою.

Розділ 1: Стріла номер один

Аліса й Лейла давно хотіли влаштувати собі "день без хлопців, проблем і здорового глузду". Вранці, з кавою в руках і телефоном у другій, вони гортають сайти з розвагами. І от — стрільба з лука, квест-кімната, а потім ще й бар. Ідеально. Особливо для лютого, коли душа просить пригод, а тіло — грішити коктейлями. 

 Перше місце в списку — стрільбище з лука. Аліса нічого особливого не очікувала. Хоч це й була її давня мрія, вона вже навчена життям: чим більші очікування — тим гучніше вони падають. 

 Але те, що побачили дівчата, виявилося навіть більш... екзотичним, ніж вона уявляла. 

 

 — "Це точно не секта?.." — озвалася Лейла, коли вони втретє пройшли повз металеві двері без жодної вивіски. 

 Коридори до входу нагадували рівень із хорор-гри: потріпані стіни, підвальне світло й ледь чутний скрип під ногами. 

 — Може, це вже квест-кімната? — голос у голові Аліси явно мав почуття гумору. 

 

 Вони йшли, наспівуючи мелодії з фільмів жахів — для атмосферності. Ну і трохи, щоб не так страшно було. 

 Стрільбище виглядало як DIY-рай: графіті на стінах, мішені з фанери, дирки від стріл на стелі. Чистий артхаус у спорті. 

 Аліса помітила тренера. Рудуватий, з непримітною зачіскою, зав’язаною в недбалий хвостик, у темному одязі. На фоні неї в класичному образі з чорними штанами і водолазкою та Лейли, яка виглядала як "дівчинка-лялечка" в чорній сукні й на підборах — він здавався максимально "ніяким". 

  

— Ну, принаймні, не кричить «альфа» — голос був спокійний, але уважний. 

 

 Тренування почалося з бази: безпека, постава, як тримати лук. Він пояснював чітко, з терпінням, і робив це якось... гарно. Аліса почала слухати його більше, ніж себе — навіть голос у голові затих на хвильку. 

 Коли Лейла почала капризувати й скаржитись, Аліса вже була готова її "здути з поля", але тренер спокійно і терпляче допомагав, ніби це не вперше. 

  

— Хто ти, Будда з луком?.. — прошепотів голос. 

  

Аліса стріляла неочікувано добре. Хоча тятива постійно била по зап’ястю, і вона вже передбачала майбутні синці. А він щоразу коригував її техніку, хвалив, був уважним до кожного руху. 

  

— Ти тільки не усміхайся, бо я ще закохаюсь… — попередив голос. Але було пізно. 

  

Йог посмішка була ніжною, дитячою, якоюсь несподівано щирою. І це трохи вибило ґрунт з-під ніг. 

  

Лейлі, на диво, сподобалося. Вона навіть захотіла повернутись ще раз — і взяти з собою нареченого Алекса, бо "йому точно зайде". 

 Аліса про тренера-незнайомця не надто задумувалась... Але його образ починав з’являтись у голові без запрошення. Особливо коли вона залишилась наодинці зі своїми думками. І з синцем на зап’ясті, який пульсував мовчазним "привітом". 

 

"Ну все, тепер — їсти, сміятись, виживати" 

  

Після стрільби дівчата вийшли з підвалу, як героїні бойовика. Тільки замість вибухів позаду були синці, запах фанери і легкий мандраж від того, як добре було. 

  

— "Я реально хочу ще. Але вже не впевнена, що для того, щоб стріляти", — Аліса зиркнула на Лейлу. 

 

 — "Може, просто щоб дивитися, як він показує, куди тягнути тягар?.." — Лейла хіхікнула, натякаючи на тренера. 

 

 — "Ну ми ж навіть не знаємо, як його звати", — знизала плечима Аліса, намагаючись виглядати байдужою. 

  

— Але твоя голова вже сама придумала для нього ім’я… і прізвище… і татуювання на передпліччі… — озвався знайомий голос. 

  

Далі був ресторан. Дівчата замовили сет ролів, два келихи просеко й обговорювали все: від "чи реально закохатися в тренера за 40 хвилин" до "чому ідеї Лейли завжди ведуть до пригод або лікарні". 

 Сусідній столик зайняла пара: він виглядав так, ніби щойно вийшов з TikTok з порадами по стосунках, вона — наче його муза, в якій на одну сукню більше, ніж щастя в очах. 

  

— "Я все ще думаю, що ми виглядаємо крутіше", — сказала Лейла, вивчаючи їх зі сторони. 

  

— "Так, але ми без чоловіків і без грошей. Отже, справжні герої", — Аліса підняла келих. 

  

Наступний пункт — квест-кімната. Називалась "Останній шанс". Дуже в тему. 

  

Там було темно, сиро й надто правдоподібно. Кожна підказка здавалася частиною змови проти людства. Або проти людей, які бояться темряви. У Лейли руки тремтіли, Аліса сміялась, хоч і сама вже трохи кусала губу. 

 У певний момент одна з дверей різко гримнула. 

  

— "Це частина гри?" — прошепотіла Лейла. 

  

— "А якщо ні — приємно було тебе знати", — відповіла Аліса. 

  

— І якщо що — у моїй останній думці буде тренер з луком. Приємно, правда? 

  

Вибрались вони з квесту за хвилину до таймеру. І одразу рушили в бар — бо після такого без трохи алкоголю не вижити. 

 Бар був маленький, з приглушеним світлом, неоновим написом "come as you are" і музикою 2000-х, яка одразу обіймала спогадами. 

 Лейла замовила щось яскраво-рожеве, Аліса — джин з тоніком. Вона завжди пила джин після сильних емоцій. Це як ресет системи. 

  

— "Знаєш, що мене реально лякає?" — Лейла закрутила коктейль. 

  

— "Що? Що ми могли б не піти на стрільбу сьогодні?" — відповіла Аліса. 

  

— "Ні. Що цей день закінчиться. І ми знову станемо... просто собою". 

  

Аліса подивилась у склянку. Там відбивалося її обличчя. Трошки розчервоніле, очі — яскраві, як давно не було. І голос у голові сказав: 

  

— А може, ти сьогодні якраз спрвжння ти?.. 

 

Бар був не про танці й гучну музику — швидше, притулок для тих, хто шукає щось або когось. Затишне світло, дерев’яні столи. Аліса замовила ще один джин з тоніком — класика, що не потребує виправдань. Вона сіла за кутовий столик, подалі від барної стійки, і подивилась на годинник. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍