Lina A - Під стрілами , Lina A

Нарешті настав довгоочікуваний день — весілля Лейли. Багато гостей, музика, урочиста церемонія. Аліса стояла поруч з Лейлою біля вівтаря, дивлячись на подругу, яка сяяла від щастя. Її очі наповнилися слізьми, коли Алекс та Лейла обмінювались клятвами. 

Кілька днів до того. 

Аліса спускалася в знайоме до болю стрільбище. У руках — кружка кави, як і обіцяла минулого разу. Її настрій — грайливий, але рішучий. Сьогодні вона мала поставити всі крапки над "і". 

Тренування. Звична комунікація. Тепло. Їхні погляди з Лео зустрілися, наповнені мовчазним розумінням, мов би щось нарешті склалося. 

Весілля. Повернення до Лейли й Алекса. 

Перший поцілунок одруженої пари. Гості аплодують, а потім розпочинається банкет під відкритим небом. Свято, декорації, музика — радість і тепло навколо. 

Аліса обіймає Лейлу, щиро вітаючи її, бажаючи щастя в новій, спільній дорозі. 

Стрільбище. 

Аліса й Лео збирають стріли, обговорюючи дрібниці. Вони стоять дуже близько, його подих майже торкається її щоки. Напруга між ними — гостра, майже нестерпна. Лео повільно нахиляється до її губ... 

Весілля. 

Алекс запрошує Алісу на танець. У його словах — подяка. За підтримку. За дружбу. За те, що вона була більше ніж просто подругою Лейли — вона стала подругою для них обох. 

Стрільбище. Момент істини. 

Їхні губи майже торкаються — і Аліса зупиняється. Вона не може. Ще ні. Вона хоче знати правду. Про каблучку. 

Лео — з легкою усмішкою 

— Просто прикраса. Не має значення. Я звик до неї. А потім додає — Хоч я і дуже хочу тебе поцілувати, давай краще почнемо з міні-побачення. Наприклад, у кав'ярні за рогом? 

Аліса погоджується без вагань. Її серце заспокоїлося. 

Весілля. 

Тост Аліси — щирий, глибокий. Вона говорить про свою вдячність за кожну мить, проведену з цією парою. Про віру в їхнє щасливе майбутнє. 

Кав'ярня. 

Аліса й Лео. Розмова. Усмішки. Вони обговорюють, як важко було чекати тиждень до наступної зустрічі, як жоден не наважувався зробити перший крок. Це романтична сцена, яка здається майже сном. 

Аліса розслаблена. Вона не чекає більше пасток. Вона просто щаслива. 

Так вона думала... 

Весілля. 

Вечір. Темно. Аліса бере келих джину й цигарки, відходить подалі від натовпу, аби залишитися наодинці з думками. 

Стрільбище. Несподіванка. 

— Лео! — раптово звучить незнайомий голос. 

До Лео біжить красива дівчина. Вона кидається йому на шию з усмішкою, повною щастя. Аліса — ошелешена. Лео — блідий, наляканий, мов не знає, що робити. 

— Я так скучала ці місяці... Ти не представиш мене своїй подрузі? 

Лео мовчить, опускає очі. 

— Це моя... дружина, — нарешті говорить. 

— Приємно познайомитись. Я — Джині, — додає дівчина. 

Аліса не подає виду. Посміхається, тисне руку Джині й каже лише одне: 

— Як це жалюгідно. 

Вона розвертається й іде. 

Весілля. 

Аліса стоїть на балкончику, дивиться на місто. У руці — цигарка. У серці — хаос. 

Вона думає, як знову дозволила собі повірити. Як могла бути такою наївною. Скільки досвіду в неї вже за плечима — і все одно оступилась. 

Але вона зробить із цього урок. Один із багатьох. 

Очікування — ось що руйнує. Вони завжди приносять розчарування. Люди будують у голові ідеальні історії, забуваючи жити моментом. 

Аліса видихає дим. Піднімає голову. 

Ні, вона не здається. У її скарбничці — ще один безцінний досвід. І вона обов’язково піде далі. З новими знайомствами, захопленнями, шансами. 

Бо вона — жива. А кожен, хто живе, має право помилятися. 

“Це була не історія про кохання. І не про біль, не про втрату. Це була історія про дівчину — трохи наївну, трохи вперту — яка щодня вчилася бути собою. Вчилася не зламатися, коли світ здавався чужим. Вчилася приймати, не ідеалізувати, пробачати і дякувати. 
У її житті з’явився персонаж. Звичайний, майже шаблонний. Він не став її кінцем чи початком. Він був етапом. 
Він залишив у ній слід — не шрам, а радше лінію, яка трохи змінює малюнок, але не знищує полотно. 
І вона йде далі. Не розгублена, не поламана — просто трохи мудріша. 
Бо ця історія — про те, як вона вчиться жити. І буде жити.” 

Кінець