Lina A - Під стрілами , Lina A

Він коротко кивнув, але в його очах щось змінилося. Немов внутрішній бар'єр трохи зсунувся — не зник, але став прозорішим. 

Аліса розгублено поправила рукав куртки, зупинившись біля знайомого стенду. 

«Я не знаю, що чекати від цього тренування. Нас двоє. Без звичних дотиків. Без підтримки з боку. А раптом він бачить у мені щось більше, ніж учасницю?..» 

Тренування почалося як завжди. Вона взяла свій улюблений лук. Він завжди був налаштований ідеально — Лео сам підганяв усе під неї. Цього разу було тихо. Не було легких торкань до плеча чи підказок біля самого вуха. Була лише стрільба, голос, і... слова. 

— Слухай, Алісо… — почав Лео між серіями пострілів. — А чим ти цікавилась до стрільби? Що тебе надихало? 

Вона знизала плечима, але посміхнулась. 

— Музика. Мені завжди подобалась інді-сцена. Arctic Monkeys, Florence + The Machine, ну і трохи старого доброго рока — Pink Floyd, Radiohead. А ти? 

— Radiohead? Поважаю. А я... — він засміявся. — У мене був період, коли я слухав тільки Rammstein і читав виключно фантастику. Уявляєш? 

— Ти? — вона широко розплющила очі. — Неочікувано. Уявляю тебе з навушниками, де гримить “Sonne”, і ти читаєш “451 градус за Фаренгейтом”. 

Вони засміялись. Це була тепла, справжня мить. 

— А ще я у підлітковому віці колекціонував стрілки від годинників. Не знаю чому. Може, тому що завжди відчував, як час тікає. 

Аліса на мить замовкла, вслухаючись у його слова. 

«Його фрази… Вони прості, але чомусь чіпляють глибоко. Може, тому що він завжди здавався мовчазним — і зараз, коли говорить більше, це звучить як особлива довіра». 

— Можливо, тому ти й вибрав стрільбу? — запитала вона. — Тут усе про точність і момент. Ніякої метушні, тільки ти, ціль і час. 

— Можливо… — він замислено провів пальцем по краю столу. — А ще, напевно, тому що тут я почувався справжнім. 

Тренування продовжувалося. Вони не тільки стріляли — вони ділились шматочками душі. Аліса вперше відчувала, що справді присутня тут і зараз. Її думки не тікали в минуле, не планували майбутнє. 

«Невже я просто щаслива?» 

Тільки кільце на пальці Лео час від часу блищало у світлі. І тоді все трохи зміщувалось. Немов світ нагадував: “Не забувай”. 

Після тренування вона підійшла, щоб заплатити. 

— Скільки з мене? — просто, без натяку на гру. 

Лео глянув на неї і похитав головою. 

— Нічого. Це не було роботою. Це був відпочинок. 

Аліса застигла. Її серце зробило оберт. 

— Але… Я прийшла як учасниця. Як завжди. Це твоє тренування. 

— Можливо, — сказав він, сідаючи на диван, розвалившись у розслабленій позі. Закинув руки на спинку, подивився на неї через плече, і з хитринкою в голосі додав: — Але сьогодні я не тренер. Сьогодні я Лео. І Лео не бере гроші з друзів. А ти хіба не друг? 

Вона не знала, що сказати. Її губи злегка ворухнулись. 

— Добре. Але наступного разу я зателефоную заздалегідь — і візьму каву. Маю ж якось віддячити. 

— Угода, — він кивнув. — Але я каву п’ю тільки чорну. Без цукру. 

— А я — тільки з мигдальним молоком. І з музикою в навушниках. 

Вони обмінялися поглядами. У ньому не було недомовленості. Була якась тиха надія. 

І тільки вона одна знала, як сильно їй хочеться, щоб таких зустрічей було більше. Не як тренувань. А як чогось нового. Незвіданого. Справжнього. 

Дорога додому здалася Алісі коротшою, ніж зазвичай. У навушниках лунала стара пісня з її плейлиста, щось з початку 2010-х, що нагадувало їй про ті вечори, коли вона лежала на підлозі у своїй кімнаті, вдивляючись у стелю й уявляючи, як виглядатиме її доросле життя. Тоді вона не мала жодного уявлення про те, що одного дня буде стояти в стрільбищі навпроти чоловіка з такими очима, які одночасно тримають на землі та зривають дах. 

Вона відчинила двері своєї квартири, занурившись у звичну тишу. Скинула кросівки, машинально кинула ключі в мисочку на тумбі й пройшла на кухню. На плиті стояв ще теплий чайник — вона готувала собі чай перед виходом, але забула випити. Увімкнула чайник знову, хоча й знала, що насправді їй хочеться зовсім не чаю. Їй хотілося… тиші. Глибокої, щільної тиші, де вона могла б розкласти думки по полицях. 

Вона сіла біля вікна, притуливши склянку з чаєм до долонь, і вперше за довгий час дозволила собі просто відчувати. 

Сьогоднішній день був дивний. Наче світ трохи змістився, зрушив із звичного місця. Лео… його голос, його сміх, його погляд, коли він сказав, що це було не тренування, а відпочинок — усе це трималося в її голові, як кадри з фільму, який хочеш подивитися ще раз. 

"Хто ти насправді, Лео?" — подумала вона, вдивляючись у вікно, за яким місто повільно гасло в сутінках. Він здався їй сьогодні трохи інакшим. Не загадковим чи стриманим, як раніше, а відкритим. Справжнім. І вона сама — наче віддзеркалення. Без масок, без напруги. 

Їй здавалося, що сьогодні вона нарешті переступила якусь межу. Між "просто знайомі" й "хтось важливий". Вона не знала, як це правильно назвати, але відчувала, що це — початок. Чогось нового. Чогось, що ще не має форми, але вже має вагу. 

"Якби не кільце..." — ця думка знову прослизнула у свідомість. Вона не хотіла про це думати. Не зараз. Не тоді, коли її серце вперше за довгий час билося не від болю чи тривоги, а від живого хвилювання. 

Аліса посміхнулась сама собі. Легка, щира посмішка — як у підлітка, що повертається з першого побачення, навіть якщо це не зовсім воно. Вона знала, що завтра все буде знову складно, знову будуть сумніви, знову — життя. Але сьогодні вона дозволяє собі просто бути. Прожити цей вечір з усім теплом, яке залишилось у її пальцях після його стріл.