Lina A - Під стрілами , Lina A

  

— "Серйозно, він знову запізнюється?" — Лейла сіла навпроти, покрутила в руках свій третій коктейль. — "Ну добре, він каже, що скоро буде. І ще питає, чи хочемо ми піти далі з ним і його друзями". 

  

— "А ти хочеш?" — Аліса зробила ковток. Погляд — прямий, як лезо. 

  

— "Я... не знаю. Після сьогоднішнього якось дивно. Цей тренер. Ти помітила, як він дивився на тебе?" 

  

— "Я помітила, як він не представився", — відповіла Аліса. — "І як не відвів погляду, коли ми виходили". 

  

Поруч за столиком двоє хлопців грали у щось настільне. Один із них помітив, що дівчата спостерігають. 

  

— "Хочете приєднатись? Можна просто поспостерігати, якщо що", — сказав той, що в сорочці. 

  

— "Що за гра?" — спокійно спитала Аліса. 

  

— "5 секунд", — посміхнувся другий. — "Суть проста — дається завдання, три відповіді, п’ять секунд. Якщо не встигаєш — виконуєш дію. Але сьогодні без дій, просто заради розмови". 

  

Лейла глянула на Алісу — мовляв, чому б і ні? 

  

— "Окей", — кивнула та. — "Але я не п’ю на спір, і на дурниці не ведусь". 

  

— "Та ми теж не в тому настрої", — відповів хлопець із сорочкою. — "Просто хочеться відволіктись". 

  

Гра почалась. Легка, без зобов’язань. І кожне питання — наче маленьке віконце в чиюсь історію. 

  

— "Назви три речі, які ти сьогодні зрозуміла", — дісталося Алісі. 

  

— "Що іноді невідоме привабливіше, ніж знайоме. Що важливо з ким ти поруч, навіть коли все йде не за планом. І що я не дарма вдягла це пальто", — злегка посміхнулась вона, не знімаючи серйозності з тону. 

  

Годинник показував майже другу, коли Лейла перевірила телефон. 

  

— "Він уже біля входу", — тихо сказала вона. — "Чекає нас". 

  

— "Тоді йдемо", — Аліса встала першою. Кинула погляд на хлопців: — "Дякую за гру. Ви — гарна компанія". 

  

— "Можливо, ще перетнемось", — сказав той, що в сорочці. 

  

Аліса нічого не відповіла. Вона знала: якщо перетнуться — то не випадково. 

 

"Після вчора" 

  

Ранок пахнув кавою, що надто швидко остигала на підвіконні, і димом із сусідського балкона. Аліса сиділа босоніж на дерев’яній підлозі, спершись спиною об диван, і дивилась на екран телефону. Повідомлень не було. Жодних. 

  

Вона не любила дні після нічних пригод. Не через головний біль — його не було, вона не дозволила собі напитися. Не через втому — вона вміла засинати швидко. А через думки. Бо зранку, коли все навколо знову набуває чітких образів, приходить потреба зрозуміти: "Що це було насправді?" 

 Її пальці бездумно ковзнули по екрану — новини, розпродажі, погода. Потім галерея. Фото з вчорашнього квесту. На одному — вона і Лейла, ще на початку. Сміються. Але на фото позаду — тінь. Тренер. Він дивився на них. На неї. 

 Ім’я. Вона досі не знала його імені. І це здавалося важливішим, ніж будь-яке слово, сказане вчора. 

  

— "Ти навіть не представився", — сказала вона вголос, ніби він міг її почути. — "Але залишив відбиток, наче ми знайомі з минулого життя". 

  

В голові вертівся його голос. Спокійний, але з тією особливою інтонацією, яка врізається. Ніби він нічого не вимагав, але очікував, що ти сама дійдеш до чогось. 

 Аліса відпила ковток вже майже холодної кави. Її пальці автоматично потягнулись до ноутбука. Вона відкрила сторінку квест-кімнати. Відгуки, фото, розклад. Можливо... 

  

Вона зупинилась. Не тому, що передумала. А тому, що вже знала: якщо він мав з’явитися знову в її житті — він з’явиться. І тоді вона дізнається, як його звати. Не раніше. 

  

Телефон засвітився. Повідомлення від Лейли: 

  

"Я досі думаю про нього. Ти не віриш, але він нас запам’ятав. Написав адміністраторці, питав — як звали тих двох дівчат з учора. І кого саме я мала на увазі, ти здогадуєшся." 

  

Аліса не відповіла одразу. Вона лише посміхнулась. Ледь помітно, кутиком вуст. 

І сказала собі: 

— "Гра ще не закінчилась."