Lina A - Під стрілами , Lina A

Розділ 2: Перед пострілом

Її тиждень був звичайним. Робота, спортзал, кулінарія. Вона готувала собі їжу із собою — не щось банальне, а таке, що тішило і очі, і шлунок. Ретельно складала контейнери, мов маленькі коробки комфорту серед офісної метушні. 

Старалась не думати про тренера. І все ж думки про нього — фоном. Як статичний шум у навушниках. Вона не вигадувала сценаріїв, не уявляла продовження. Але голос усередині не замовкав. 

Синець на зап’ясті тримався весь тиждень. Маленьке нагадування про дотик, про його силу, присутність, увагу. І навіть коли вона намагалася забути, хтось завжди питав: 

— Що це в тебе? Де вдарилась? 

І коло запускалось знову. 

 Шукати його в соцмережах не хотілось. Вона зупинила себе на півдорозі. Якось так було правильніше — не підглядати, не вигадувати, а дізнатись щось від нього самого, коли-небудь, у правильний момент. 

 Цей день був вільним. Вона знала, що піде на стрільбу — і все інше підлаштовувала під це. Сон, сніданок, збір — все крутилось довкола цього походу. 

Питання, які можна задати. Погляд, який не буде нав’язливим. Образ, у якому вона буде невимушеною. 

У голові розігрувались діалоги, відповіді, усмішки. Навіть варіанти, що вдягти. Не надто помітно, але щоб він побачив. 

 Приїхала на 40 хвилин раніше. Сама цього не планувала — просто вийшло. І ці 40 хвилин тягнулись особливо дивно. 

  

Її ніби затисло в очікуванні. Якби Лейла була поруч — усе було б легше. Вони б базікали про її весілля з Алексом, про роботу, про дурниці. Але Лейла ще не приїхала. І вона залишилась сама з собою — на 40 хвилин, які відчувались як вічність. 

 

Аліса блукала вулицями неподалік від стрільбища, ковтаючи весняне повітря, як воду. Шукала кав’ярню. Не просто каву — а місце, де змогла б відпустити себе. 

Одна кав’ярня була надто гучною, інша — ніби лікарня, без душі. В одній пахло дешевим сиропом, в іншій — бариста жбурнув погляд, який змусив її вийти ще до того, як вона встигла щось сказати. 

Вона заходила, виходила, знову заходила. Кожен раз рахувала хвилини, як удари серця. 

Десь на тридцятій вона зрозуміла — кави їй більше не хочеться. Але все одно шукала. 

 Коли нарешті зупинилась, дістала сигарету. Закурила просто так, без дозволів — як жест. Як маленьке бунтівне «я тут і мені байдуже». 

Дим щипав очі, але в грудях ставало легше. Повільне опускання всередині — майже спокій. 

Вона вдихала довго, майже з викликом. І вперше за день у голові стало тихо. 

 І саме тоді — за кілька хвилин до того, як вона мала здатись — вона почула знайомі голоси. 

Лейла. Алекс. 

  

Вона озирнулась різко, майже занадто швидко, як дитина, яку покликали з далекого сну. 

 У грудях щось розтануло. Несподіване, повне, майже беззвучне полегшення. 

Цей момент був як рятувальна ковдра — тепла, несподівана, така, яка з’являється саме тоді, коли треба. 

 Вони підходили, усміхались. І з ними — ніби увімкнули світло. 

 

Спускаючись тим самим коридором, згадуючи, як минулого разу наспівували моторошні пісні з жахастиків. Але протягом усього цього часу Аліса лише думала про те, що там може бути й не він, адже вона була впевнена, що він працює там не один. 

 

Це був той самий хлопець. 

  

Той самий чорний одяг, зібране волосся, тільки тепер у ньому було щось м’якше. Більше світла в погляді, більше тепла в рухах. Вони зайшли на майданчик, і Аліса одразу помітила, як легко Алекс знайшов спільну мову з тренером. 

  

— Ти з якої системи стріляєш? — спитав тренер, легко беручи лук до рук. 

— Переважно barebow. Але останнім часом пробував recurve, — відповів Алекс і в нього загорілися очі. 

— О, тобто ти з тих, хто любить трохи страждань, — засміявся тренер. 

— Та я ж заручений, мені вже не страшно. 

  

Усі засміялися. Лейла якраз поверталась з водою. 

  

— А я сьогодні страждала на йозі, — вставила вона. — Уявляєш, нас змусили тягнутися так, що я на секунду подумала, ніби моє ребро перемістилось у нову галактику. 

— Це ж не так страшно, — сказав Алекс. 

— Спробуй зробити "планку дельфіна" і тримати її 30 секунд, коли ти вчора їв шаварму й не спав пів ночі. 

— Добре, визнаю, ти — герой, — підняв руки Алекс. 

— Дякую, мені потрібна медаль із йогурту. 

  

Вони сміялися, а тренер, тим часом, повернувся до Еліс. 

  

— Як рука? Синець не болить? 

 — Уже майже ні, — відповіла вона. 

  

Він підійшов ближче. Повільно, спокійно, наче тримався в ритмі її дихання. Його пальці торкнулись її руки — легко, впевнено. Він поправляв плече, перевіряв положення кисті. 

  

— Ти трішки перенапружуєшся, — сказав він. — Дозволь мені... 

  

Його руки — теплі. Але це очевидно був не флірт. Професійно, акуратно. Так торкається людина, яка розуміє, як працює тіло, і водночас не хоче злякати. 

Аліса відчула, як її дихання трохи збилось. Але не від сорому — від чогось іншого. Від того, що це було... добре. 

 І саме тоді, коли він нахилився ближче, щоб поправити приціл, її погляд впав на його ліву руку. 

  

Обручка. 

  

Її серце наче хтось затиснув у кулак. 

  

Це було неочікувано. Не боляче, але гостро. Її думки розлетілися, як стріли повз мішень. 

Це просто прикраса? Чи…? 

  

— Все гаразд? — тихо запитав він. 

— Так, просто… пригадала стару пісню. 

  

Бо якраз лунала його музика. Стара, з тих, що грали на плеєрах, коли ще не було Spotify. Пісні, які вона слухала в підлітковому віці в парку, на лавках, з білими навушниками у вухах. 

  

— Це твій плейлист? 

— Мій. Не дуже сучасний, але іноді хочеться чогось, що було до всього. 

  

Їй було затишно. Надто затишно. Хоча думка про обручку сиділа в голові, наче уламок стріли в дереві — непомітний ззовні, але відчутний кожним рухом. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍