Lina A - Під стрілами , Lina A

 І раптом стріла вислизнула з її рук і покотилася по землі. 

  

— Ха! І це під Майкла Джексона! — вигукнула Лейла. 

Тренер засміявся. 

— Хтось вирішив додати трохи екшену під "Smooth Criminal". 

— Ну хоч не "Thriller", — додала Еліс. 

  

Усі сміялися. Це була одна з тих сцен, коли сміх не напружений, не вимушений — а просто... щирий. 

І тільки Аліса знала, як багато в цьому сміху сховано. 

 Після тренування всі троє — вона, Лейла й Алекс — підійшли до тренера. 

  

— Нам тут подобається, ми точно повернемося, — сказав Алекс. 

— Але не скоро, — додала . —Аліса Я їду в Італію на тиждень. 

— А ми — в комплекс за містом. Маленький відпочинок, — усміхнулась Лейла. 

 Тренер кивнув. 

— Добре. Але не забувайте: стрільба не любить довгих пауз. 

 — А синець? — запитала Аліса перед тим, як іти. 

Він усміхнувся. 

— Сподіваюсь, не надто боляче. І що пройде швидше, ніж вам здається. 

  

Вона вийшла зі стрільбища з усмішкою і новими синцями. Їй здавалося, що кожен дотик, кожне слово, кожен погляд — залишився з нею. 

 І тільки обручка ще довго не виходила з голови. 

 

Після тренування трійця вирішила не розбігатись одразу, а піти на легкий сніданок у маленьке затишне кафе неподалік. Усі троє були втомлені, але задоволені. На столику парував чай і кава, і перед кожним стояла якась мила булочка чи круасан. 

  

— Ну що, як вам наш Рембо-день? — усміхнувся Алекс, розкручуючи кришку з пляшки води. 

 — Мені сподобалось, — одразу відповіла Лейла. — Хоч я і стріляю, як бабуся на весіллі в тирі, але атмосфера шикарна.— Та ну, нормально в тебе виходило, — підморгнув їй Алекс. — Особливо момент з тим, як ти вирішила перевірити на собі аеродинаміку стріли, пам’ятаєш? 

  

Лейла засміялась: — Так! І як тренер на мене подивився — ніби я зараз вистрілю собі в ногу. 

 Аліса лише усміхнулась, відпиваючи каву. Алекс поглянув на неї уважніше. 

 — А ти, до речі, непогано трималась. Як не для новачка. 

 — Ну, — Аліса знизала плечима, — я трохи знаю про стрільбу. Колись у підлітковому віці фанатіла. Читала, дивилась, вивчала техніку. Мріяла. Але не було можливості спробувати. Тому так, дещо знаю. 

 — Чекай, — втрутилась Лейла, — ти це серйозно? А я думала, ти прийшла тільки за компанію. Тобто ти не така вже "зелена", як ми думали? 

 — Зовсім не зелена, — вставив Алекс. — Вона насправді добре тримала лук. Техніка ще сира, але потенціал — вогонь. 

 — Ну, значить, у нас тут сплячий агент, — усміхнулась Лейла. — Я вже уявила, як ти в чорному капюшоні, з луком на спині, вночі на даху... типу, місія зірвана, бо стріла полетіла у кондиціонер. 

 Усі троє засміялися. 

 — Ну, до речі, — продовжила Лейла з тією ж хіхікаючою інтонацією, — я помітила одну річ. Аліса, а ти і тренер... ну... ви якось мило спілкувались, ні? 

  

Аліса моментально відвела погляд і зробила вигляд, що шукає серветку. 

  

— Та що ти вигадуєш, — сказала вона, намагаючись бути максимально переконливою. — Нічого такого. Це неможливо. І взагалі... — вона зробила паузу, — у нього обручка. На лівій руці. Ймовірно, одружений. 

  

Алекс пирснув зі сміху: 

  

— І що? Це ж не вампір — не вкусить. 

 Лейла додала: — Або може він одружений з луком. У нього там роман на два метри — з тетивою. 

 — Ну-ну, — буркнула Аліса, червоніючи. — Ви обоє просто неможливі. 

 — Ей, це не ми фліртували з тренером під пісні Майкла Джексона, — зіронізував Алекс. — Ви якось навіть в унісон дихали під «Beat it». 

  

Аліса закотила очі, але не могла не усміхнутись. Хоч тема і була подана у жарт, колечко таки крутилось у її голові. Але вона нічого не сказала — просто зробила ще ковток кави, ловлячи в голові обривки того тепла, яке відчула під час тренування. 

  

І хоч розмова далі пішла про якісь банальні речі — новини, плани на вихідні, чи варто купляти нові кросівки — для Еліс цей момент залишився злегка пульсуючою точкою всередині. Ніхто не помітив, як вона задумалась. Але для неї це вже було не просто тренування. 

Одразу після сніданку кожен пішов своєю дорогою. Алекс кудись поспішив, Лейла отримала дзвінок і махнула рукою, мовляв, має справи. А от Адіса — ні. Її день був порожнім, мов чистий аркуш. Саме тому вона вирішила пройтись пішки. І хоч дорога додому займала понад півтори години, вона не поспішала — ні тілом, ні думками. 

  

Місто жило своїм буденним ритмом: машини проїжджали повз, діти кричали у дворі, у когось на балконі пахло смаженим хлібом. Але для Алісаце було фоном. Бо головне відбувалося в неї всередині. 

  

 «Я досі не знаю, як його звати…» 

  

 Ця думка звучала як дзвін у порожній кімнаті. Вона навіть зупинилась на мить, ніби це усвідомлення вимагало паузи. 

  

«Чому я не спитала? Чому він знає моє ім’я?..» 

  

 Ну, логічно. Він чув, як Лейла її називала. Але справа не в цьому. У тому, як він вимовив її ім’я. Аліса. М’яко. Наче не звертався — гладив цим словом. Наче воно було чимось більшим за просто ім’я. 

 Вона відчула, як її плечі ледь здригнулись від цієї згадки. 

  

«І це чортове колечко…» 

О, воно не давало їй спокою. На лівій руці. Начебто обручка. Але не зовсім. Вона не виглядала класично. Без блиску, без візерунків. Просто кільце. Стримане. Ймовірно, срібло. 

  

 «Може він одружений. Але не живуть разом? Або це формальність? А може… це пам’ять?» 

  

 Фантазія розгорталась, як цілий фільм. Вона придумувала історії — одну за одною. Релігійні причини. Естетичні. Комфорт під час стрільби. Чи, можливо, він вдовий? І це… його якір. 

 Вона зупинилась біля кав’ярні, глянувши на своє відображення у склі. Виглядала, як завжди. Але всередині… пульсував інтерес. Гострий, як голка.