Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Полуденне сонце лагідно золотило річкову заплаву, малюючи на воді сріблясті брижі. Трава на березі була висока, м’яка, сповнена пахощів літа. У повітрі витав тонкий аромат м’яти й дикої малини, а з глибини лісу долинав неспішний спів пташок — солов’ї, зяблики, дятли перемовлялися між собою, ніби доповнюючи дівочі голоси. Десь далі, за поворотом річки, час від часу, було чути, як важко плюскала велика риба, розтинаючи гладеньку поверхню води.

На піщаному узбережжі, у затінку верб, сиділи четверо дівчат. Дарина, чорноволоса і жвава, влаштувалася трохи осторонь, схилившись над вінком із жовтих жовтеців, блакитних волошок і білої ромашки. Її пальці вправно переплітали стебла, а очі блищали пустотливим вогником. Дівчина сміялася голосно, від душі, нахиляючи голову, і її довгі чорні коси спадали на плечі, як темний шовк.

— А тоді, дівчата, уявіть собі, — жваво мовила вона, поправляючи квітку у вінку, — Степан узяв мене за руку просто під старою вербою. Та так ніжно, що я й слова сказати не могла! Тільки стояла й дивилася на нього, наче зачарована.

Поліна, русява з м’якими рисами обличчя, широко розплющила очі й нахилилася ближче:

— І що ж далі? Обійняв? А може, намагався поцілувати? — голос її був сповнений захоплення й цікавості.

— Та було-було, не квапте, — хитро всміхнулася Дарина. — Спершу тільки тримав за руку, а потім таки обійняв. А як поглянув у вічі… Мені аж жаром кинуло.

Марія, кремезніша й весела, перехопила слова:

— Ой, скажи чесно, цілував чи ні? Ми все одно вгадаємо!

Дарина розсміялася, приклавши вінок до голови:

— Може, й цілував… може, й ні. А вам і знати того не треба! — підморгнула вона, і всі дівчата розсміялися разом.

Олеся сиділа поруч, на м’якій траві, підібравши під себе ноги. Вона не вплітала квітів і не питала нічого, просто спокійно слухала подруг, а на її обличчі блукала м’яка, лагідна усмішка. Волосся дівчини, заплетене в довгу косу, м’яко спадало на плече, а зеленкувато-сірі очі спокійно слідкували за подругами.

Їй було добре серед них. Дівчата не гнали її, не кепкували з її спокійної натури. Звикли, що Олеся була радше уважною слухачкою, ніж завзятою оповідачкою про сердечні справи. Та зате дівчата знали — коли на душі стане важко чи думки заплутаються, саме до Олесі варто звернутися по пораду чи втіху. Вона завжди мала для кожної добре слово, вміла вислухати і заспокоїти.

Вітерець легко перебігав через берег, розгойдував вербові гілки, що м’яко шурхотіли над головами. На хвилях грало сонячне сяйво, річка дзюрчала рівно і заспокійливо. Дівочі голоси то здіймалися, то вщухали, мов спів жайворонків у літньому полі, і все навколо дихало літньою безтурботністю та юністю.

Дарина, доплівши вінок, підняла на Олесю темні, блискучі очі й, нахиливши голову набік, мовила з легким усміхом, у якому бриніли не тільки пустощі, а й справжня турбота:

— Олесю, я ото хотіла тебе спитати… Пам’ятаєш, на тих вечорницях, як Василь коло тебе крутився? Я ж бачила — він тебе до тину притискав. Такий зухвалий був, аж соромно стало дивитися.

Усі троє подруг миттєво замовкли, їхні обличчя стали серйознішими. Погляди звернулися до Олесі.

Дівчина наче знітилася. Усмішка з обличчя поволі згасла, а тонкі брови зійшлися над переніссям. Вона обвела пальцями стебло травинки, що тримала в руках, а голос прозвучав тихо, глухо, майже шепотом:

— Так, було таке… Він намагався… Але мені було дуже бридко. Я відразу втекла від нього. — В очах промайнула тінь тривоги й роздратування, тонка зморшка з’явилася між брів.

Дівчата мовчки переглянулися. Поліна стурбовано насупила брови, а Марія легенько стиснула Олесину руку.

Марія першою порушила мовчанку — її голос був м’який, обережний:

— А скажи, Олесю… Є хтось, хто тобі подобається? Хтось, хто б не викликав такої неприязні?

Олеся на мить заплющила очі, вдихнула на повні груди тепле річкове повітря, а тоді, відвівши погляд убік, у далечінь, де серед очерету тріпотіли тонкі листочки, ледь чутно відповіла:

— Ні… Ще не зустрічала такого хлопця. Поряд з усіма знайомими мені парубками… мені якось ніяково. Наче не на своєму місці я. Не моє це. — В дівочому голосі бриніла щирість і краплина суму.

Дарина нахилилася вперед і лагідно торкнулася її плеча:

— Та що ти, Олесю… Не журися. Он же ж скоро Зелені Свята, з’їдеться молодь із інших сіл. Побачиш — може, якраз там хтось припаде до серця.

— Авжеж, — підтримала Поліна, усміхаючись тепло. — Не все ж нашим хлопцям тебе лякати. Світ великий — десь та й ходить твій суджений.

Марія додала, підморгнувши:
— А ми за тебе будемо пильнувати. Щоб не зухвалий, щоб добрий і щоб очі мав розумні.

Подруги дружно заусміхалися, і навіть Олеся, попри легкий смуток у серці, не змогла не відповісти їм тихою вдячною усмішкою. Їй стало трохи тепліше від цієї підтримки.

Навколо, немов у такт їхнім словам, знову озвався легкий шум вербових гілок, а річка заспокійливо плюскотіла, ніби підтверджуючи: ще буде час для справжнього почуття.