Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Сонце вже схилялося до вечірнього горизонту, фарбуючи воду річки м’яким золотом. Пташки затихали, і над лугами розливався спокійний передвечірній аромат — тепла трава, волога земля, квітучі чебреці. Дівчата сиділи ще якийсь час мовчки, а потім неспокій заворушився в молодих серцях.

Поліна, відкинувши з чола русяве пасмо, пожвавішала і блиснула очима:

— Дівчата, а ходімо в ліс — пограємо в схованки? А то сидимо тут, мов бабусі…

Дарина аж підскочила, піднявши свій вінок, що вже майже доробила:

— Ой, яка гарна думка! Хоч трохи побігаємо! А то тільки розмови й розмови.

Марія, завжди обачна, нахилилася вперед, зморщила чоло і попередила:

— Та дивіться, щоб не заблукати… Тут ліс густий. Потім шукатимемо одна одну до ночі.

Вона розв’язала стрічку на поясі й витягла звідти маленький сріблястий дзвіночок. Він тихенько задзеленчав у її долоні, мов крихітна зірочка. Марія усміхнулася і пояснила:

— А ми от як зробимо. Та, що буде водити, візьме дзвіночок. Коли вона піде ховатися, то дзеленкотітиме — а ми вже на звук і шукатимемо.

Дарина заплескала в долоні:
— Ой, то буде весело!

Дівчина швидко взяла дзвіночок із рук Марії й поклала його на долоню Олесі.

— Почнеш ти! — з радісним завзяттям сказала Дарина. — Ти любиш по лісі ходити, то й сховаєшся гарно.

Олеся підняла на подругу великі спокійні очі й легенько похитала головою, усміхаючись збентежено:

— Та ні, може хтось інший?.. Я не певна…

— Та де ж ні! — Поліна підморгнула. — Тобі якраз пасує. А ми вже потім будемо.

Олеся трохи вагалася, але тепло усміхнулася, відчуваючи щиру підтримку подруг. Вона взяла дзвіночок — прохолодний метал приємно холодив пальці. Обвела поглядом довколишні дерева, густі зарості ліщини й глоду, що скупчилися вздовж стежки.

— Гаразд… — погодилася м’яко.

Дівчата зав’язали їй на зап’ясті тонку стрічку з дзвіночком. Олеся підвелася, поправила на собі світлу спідницю, закинула назад темно-русяве волосся й, посміхнувшись на прощання, неквапом рушила в глиб лісу. Легко, майже нечутно ступала між кущами, розсуваючи гілля руками. Тихенький дзенькіт дзвіночка, час від часу, лунав поміж шепоту листя й клекоту пташок.

Подруги залишилися на місці, дослухаючись до цього кришталевого звуку.

— Далеко вже відійшла… — пошепки мовила Дарина, звівши голову.

— Нічого, — усміхнулася Марія, — ми її знайдемо.

Олеся тим часом ішла далі, заглиблюючись у прохолодний ліс. Дівчині приємно було чути тихе подзенькування — воно зливалося з її спокійним диханням. Ліс зустрічав Олесю, наче давній знайомий — з зеленими шатами, ароматом моху й старих дубів. Вона зупинилася під розлогим грабом і на мить заплющила очі, вслухаючись у власне серце… а дзвіночок тоненько продзвенів на її зап’ясті, кличучи подруг до гри.