Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Кажуть, вона втратила кохання того дня, коли святкування перетворилося на страту. Вона кричала так, що стигла кров. А потім замовкла назавжди… Занурюйся в історію про трагедію з елементами народного містицизму, у якій розкриваються кілька ключових тем: кохання, втрата, неприйняття суспільством і поступове віднайдення власного місця у світі.

Сімейна розмова

Полуденне сонце лагідно ковзало по широких дошках підлоги, заглядало в шибки, де тонкими нитками світилися павутинки. У хаті стояв теплий запах житнього хліба й свіжих трав. За дубовим столом зібралася родина — мати, батько, Олеся і її молодший брат Олекса.

Олеся сиділа, злегка схилившись над мискою, пальці дівчини несвідомо торкалися краю глиняного глечика. Світле, ніби попелясте золото, волосся спадало на плечі, прикриваючи тонку шию. Її сіро-зелені очі, наче запнуті легкою млою, дивилися кудись за вікно, де колихалися від вітру трави літнього лугу.

— Час тобі, доню, подумати про своє, — батьків голос пролунав рівно, але з прихованою твердістю, як і годиться тому, хто звик приймати рішення. Він відклав ложку, потер долоні. — Злата й Анна вже давно при своїх чоловіках. А ти все лісами ходиш, та трави сушиш.

Олеся не відповіла. Плечі дівчини ледь напружилися, ніби від передчуття бурі.

— Василь із Глинян гідний парубок, — провадив батько. — Господарський, дужий. Люди про нього добре кажуть. А руки які — камінь розтрощать.

Донька не підводила очей. Лише пальці на глечику заворушилися швидше.

— А Семен із Загоря? Землі має, худобу тримає. Не хлопчина вже — чоловік, як годиться. Ти подивись на нього уважніше. Та й характер… Ну, чоловічий характер. Як має бути.

Олеся нарешті зітхнула і обережно підвела погляд.
Її голос був тихим та трохи сумним.

— Вони мені не до душі, тату. Вони грубі…

Куточки батькових уст стиснулися.

— То що ж ти хочеш? — у його голосі почала прориватися нетерплячість. — Любов — це добре. Але й хата, і поле, й праця — це основа життя. Не вигадуй дурниць, дівчино. Життя — не казка.

Мати поглянула на батька та стиха озвалася до нього:

— Дмитре… Олеся ще молода…

— Молода? — перебив дружину чоловік. — Та в сімнадцять наша Анна вже сина годувала. Час.

Мати замовчала. Її погляд був м’який і тривожний, долоні ковзнули по столі до батькової руки, ніби просили зупинитися. Олекса, сидячи збоку, скосив очі на сестру, в яких світилася не по-дитячому глибока тривога.

Олеся повільно відсунула миску і встала. Обличчя дівчини зблідло, очі блищали.

— Я не можу… — голос затремтів. — Не можу жити так… Ви не розумієте мене.

Вона різко обернулася й вибігла з хати. Двері скрипнули і грюкнули, за дівчиною залишився тонкий слід запаху польових квітів.

За вікном було видно, як тонка постать Олесі, в світлій сукні, майнула стежкою між садом і зникла за кущами ліщини.

У хаті запала важка тиша.

Мати зітхнула й відвела погляд від віконця.

— Не тисни, Дмитре, — сказала вона тихо. — Не всім до вподоби доля, яку ми звикли вважати єдиною. Серце в неї тонке, а ти хочеш, щоб жорстокість полюбила…

Батько мовчав довго. Тінь від кленової гілки за вікном ковзнула по його обличчю.

— Тонке серце — не завжди дар. І не завжди порятунок. Не всім до вподоби своя доля, так… Але не нам її обирати.
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍