Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся бігла стежкою, яка розчинялася серед високих трав і м’якого моху. Її тонкі черевички зсувалися з вологого ґрунту, а спідниця, підхоплена вітром, чіплялася за ожинові батоги та вересові гілочки. Трави, духмяні й терпкі, шурхотіли під ногами, тонкі гілки хльостали по литках, залишаючи легкі сліди, та дівчина не зважала на це — не зараз. В її грудях гупало не стільки серце, скільки гірке, невимовне бажання втекти — втекти від слів, поглядів, очікувань, що давили на плечі важче, ніж лантухи батькового жита.

Ліс розступався перед гостею, приймаючи у свої зелені обійми. Сосни здіймалися догори, немов мовчазні вартові, а молоді дубчики, ще тонкі й пружні, простягали гілки, як запрошення сховатися подалі від світу. Тут пахло хвоєю, сухою корою і чимось невловимим — тим запахом, який Олеся пам’ятала ще з дитинства, коли маленькою ходила за матір’ю збирати цілющі трави.

Ноги самі привели до знайомої галявини. Тут, серед тонколистих кущів, дівчина завжди знаходила спокій. Олеся спинилася. Вітер обвіював її світло-русяве волосся, і пасма липли до зволожених щік. Дівчина вдихнула на повні груди і повільно опустилася на коліна в траву.

«Я завжди була не така…» — подумала вона, пильно вдивляючись у тонку мережу павутини, натягнуту між травинками. Тендітні дівочі руки легко торкнулися листя полину, і від пальців потягнуло знайомим терпким запахом. Серце поволі заспокоювалося.

Злата й Анна… Сестри завжди вміли бути серед людей. Веселі, спритні, з вогником у словах і поглядах. Дівчата-погодки сміялися на вечорницях, приймали подарунки від парубків, легко заводили розмови. Вони, здавалось, не знали тої туги, що завжди десь оселялася в Олесиних грудях, як тільки дзвінкі голоси навколо стихали.

Олекса… Брата вона розуміла краще. Він був єдиним, хто, навіть в дитинстві, не сміявся з її звички годинами сидіти під деревами, плести віночки з вересу або слухати шум вітру, притулившись щокою до шорсткої кори. Та Олекса хлопець. Братові судилося інше: залишитися на батьківській землі, привести молоду господиню до хати, орати поля, збирати врожай. Його свобода — теж не безмежна.

А вона… Дівчина не хотіла бути тою, кого силою змусять до заміжжя тільки тому, що так треба. Не хотіла слухати грубі слова парубків, що наче змаганням добивалися її прихильності. Олесі було душно серед їхніх зухвалих поглядів і натяків. Її серце тяглося до іншого — до тиші, до легкого шелесту листя, до запаху сушених трав і шепоту вітру у верховітті.

Дівчина опустила долоню в густу траву. Під пальцями відчувалась прохолода землі, немов спокійна відповідь на дівочу тривогу. Десь неподалік проспівав самотній дрізд.

Олеся заплющила очі. У цій самотності не було страху. Тут дівчина могла дозволити собі бути справжньою.

«Я не хочу жити за чужими словами… Я хочу слухати ліс. Хочу, щоб мене зрозуміли без слів…» — промайнула думка, тепла й сумна.

Вітер лагідно торкнувся дівочого обличчя, немов ніжна рука. Десь неподалік, серед молодих дубів, щось ледь чутно зашелестіло.