Шепіт Оповідачки - Навіть цілого життя замало , Шепіт Оповідачки

На межі осені та зими старий чоловік зустрів ту, хто давно стояла за його спиною. У домі, де ще тремтить тепло спогадів і голосів рідних, тиша шепоче про останню мандрівку. Це історія про любов, прощання і таємничу присутність, яка приходить, коли час завершує своє коло...

Останнє прохання

Ніч огорнула будинок м’яким мороком і лише місячні промені проходили крізь віконне скло, розливаючись сріблястим сяйвом по підлозі.

Зовні вітер лагідно погойдував голі гілки дерев, а на землі розстилався килим із опалого листя. Осінь вже відступала, поступаючись зимі, але ще трималася за останні теплі дні.

У домі панував затишок і звичний розпорядок. Тепло грубки не зникало, огортаючи кімнати м’яким, ледь вловимим духом спаленого дерева. Повітря було просочене знайомими запахами — сухого осіннього листя, деревини, старих книг, меду та чаю, які залишились на столику в іншій кімнаті.

У спальні, під товстою ковдрою, мирно спочивало літнє подружжя. Їхні тіла, звиклі одне до одного за довгі роки, знайшли природне положення уві сні. Софія Петрівна поклала голову чоловікові на плече, її обличчя було спокійним та трохи втомленим. Рука ніжно тримала чоловікове зап’ястя, ніби навіть уві сні жінка хотіла бути впевненою, що він поруч. Олександр Якович дихав рівно, глибоко, його риси були м’якші, ніж удень — зникли складки на чолі, що з’являлися, коли він роздумував або читав. Сон мешканців будинку був тихим, безтурботним, а ніч — довгоочікуваним джерелом відпочинку та спокою.

Олександр Якович прокинувся раптово. Повітря стало важким, тягучим, наче густий туман заповнив його груди, не даючи вдихнути на повну. Він розплющив очі в темряві, відчуваючи, як серце працює через силу — важко, з перебоями, мов старий годинник, який ось-ось зупиниться. Такий стан траплявся все частіше, але досі ліки допомагали. Сьогодні ж було інакше. 
Щоб не турбувати Софію, яка, довірливо притулившись до його плеча, мирно спала, старий обережно відсунувся. Пальці жінки ще якийсь час залишалися на його зап’ясті, ніби не хотіли відпускати, але він таки повільно вибрався з-під ковдри. Холод ночі одразу взяв в облогу, змушуючи здригнутися.

Накинувши халат, Олександр Якович повільно, ледве чутно ступаючи по підлозі, вийшов до зали. Його рука інстинктивно стиснула груди там, де біль пульсував глухими ударами. Кожен крок здавався надзусиллям. Добравшись до старого комода, він висунув шухляду, перебираючи пальцями знайомі речі — якісь записки, зламану ручку, маленьку шкатулку… Ось вони. Пігулки. 
Тремтячою рукою дістав одну й кинув на язик, запиваючи водою з графина. Потім повільно підійшов до вікна.

Ніч була тиха, майже нерухома. Лише вітер інколи злегка торкався гілок старих дерев у саду, змушуючи їх ледве чутно шелестіти. Земля за вікном була вкрита ковдрою з опалого листя, поцяткованого памороззю. Олександр Якович сперся лобом на холодне скло, відчуваючи, як воно охолоджує його розпашіле чоло.

Він чекав. Чекав, поки пігулка подіє, поки серце заспокоїться, поки подих знову стане рівним. 
В кімнаті було тихо, але в цій тиші щось було не так. Темрява в кімнаті наче загусла, стала важчою, майже відчутною. Олександр Якович ще не бачив загрози, але тіло відгукнулося першим: тиск у грудях посилився, легені наповнилися важким, холодним повітрям, а серце, що й без того билося з перебоями, стиснулося у виснажливому ритмі. В голові запаморочилося, світ навколо похитнувся, але він втримався, міцніше спершись на підвіконня.

Чоловік розплющив очі й побачив у віддзеркаленні віконного скла темну постать, що стояла просто за його спиною. Вона не мала чітких обрисів, лише високий, мовчазний силует, який здавався відлунням ночі. Та навіть без обличчя, без жодного руху ця примара випромінювала надприродну силу.

З появою примари щось змінилося у просторі — наче стіни будинку, які завжди захищали від усього лихого, більше не могли цього зробити. Темрява розтікалася по кімнаті, по коридорах, заповнювала кожну щілину, просочувалася в старі дерев'яні дошки, у тканину меблів, у повітря, яким дихав літній чоловік. Здавалося, вона огортала не лише цю кімнату, а весь дім, сад, нічне небо — ніби цілий світ раптом звузився до цієї миті, до цієї зустрічі.

Олександр Якович не злякався. Ні, страх був лише тоді, давно, після першого інфаркту, коли він лежав у лікарні й вдивлявся у темряву стелі, намагаючись почути, чи не кличе вона його. Але тоді Смерть стояла десь далеко, ще не готова простягнути свою руку. Сьогодні ж вона була тут. 
Чоловік зробив глибокий, тремтячий вдих.

— Ти прийшла, — прошепотів він, не озираючись. Голос його був тихим, але рівним. Старий знав, що цей день колись настане.

— Час прийшов…

Шепіт торкнувся свідомості, наче лунав звідусіль. Він не був ані гучним, ані погрозливим, проте проникав глибше за звичайні слова, осідав у грудях холодним усвідомленням.

— Час скинути тягар фізичного буття, як дерева в твоєму саду вже скинули своє листя…

Темна постать стояла нерухомо, цей силует здавався частиною ночі, але водночас — її джерелом. Олександр Якович вдихнув глибше — повітря нарешті стало легшим, та все ж досі залишалося густим, наче настояним на передчутті неминучого.  

— Чи маю я право про щось попросити? — прошепотів він, відчуваючи, як сухість скувала горло.

Тиша. Потім — коротке, майже невагоме слово: 
— Проси.

Пальці чоловіка мимоволі стиснули край халата, ніби йому потрібно було за щось триматися.

— Розумієш, — Олександр Якович провів рукою по обличчю, намагаючись зібрати думки. — Я сьогодні не можу. Я не готовий. Я не можу піти… не так. Не можна піти, не попрощавшись із нею. Мені потрібен ще час.

Темрява довкола ніби трохи згустилася.

— Ви вже стільки років разом, — шепіт постаті був позбавлений осуду, лиш констатував. — Хіба не було часу попрощатися? З нею, з усім, що оточує тебе? Що ти зміниш, якщо я дам тобі цей час? Все це марно. Підкорись. Іди за мною.

Олександр Якович стиснув щелепи. Як пояснити тому, хто ніколи не любив? Як розповісти, що навіть після десятиліть разом, навіть після тисячі прожитих ранків, розмов при свічках, сміху, сварок, теплих обіймів — все одно є щось, чого ніколи не буде достатньо? Що навіть ціле життя — це замало.

Він підняв очі.

— Благаю тебе. Лише один день. Це справді важливо.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍