Шепіт Оповідачки - Навіть цілого життя замало , Шепіт Оповідачки

Олександр Якович повільно, не поспішаючи, вийшов на двір. Осіннє повітря було кришталево чистим, морозець пощипував шкіру. Старий вдихнув його на повні груди, ніби прагнув запам’ятати цей світанковий холод. Світло пробивалося з-за обрію, ще не сонце, а лише його далекі провісники – рожеві та блідо-золоті відблиски, які розливалися по небу.

Його погляд ковзнув по саду, що огортав будинок, як затишний старий плащ. Яблуні, сливи, груші – їхні гілки ледь ворушилися під подихами ранкового вітру, ще тримаючи останні листки, що вже були готові до сну. Дерева, які вони з Софією колись посадили разом, кожне з них мало свою історію. Олександр Якович пам’ятав, як вони вибирали місця для них, як обережно закопували коріння в темну землю, як з нетерпінням чекали перших плодів.

Ось гойдалка – стара, з мотузками, що трохи зносилися від часу. Колись тут гойдалися Андрій і Віра, сміючись, змагаючись, хто вище. Чоловік провів пальцями по дерев’яному сидінню, що все ще зберігало тепло минулих літ.

Його долоня торкнулася поручнів веранди – тепер уже трохи шорстких, бо фарба облупилася від років дощів і сонця. Він поправив кілька сплячих гілочок троянд, що плелися вздовж стіни, покриваючи її колючими обіймами. Пелюстки квітів давно осипалися, залишивши тільки тверді темні стебла, які готувалися до зими, як і весь сад.

Олександр Якович повільно рушив далі, заклавши руки за спину. Його думки були важкими й бентежними. Чи справді все це відбувається? Чи це просто марення, спричинене нічним болем у серці? Але повітря було справжнім, хрустким і свіжим, іній на траві – справжнім, холодним і білим, як сивина на його власній голові.

Він зайшов за ріг будинку… і раптом зупинився. 
Там, у самому куточку, біля кам’яної стіни, де трава наприкінці літа так і залишилася нескошеною, Олександр Якович побачив маленький кущик хризантем.

Чоловік нахилився, торкаючись пальцями холодних пелюсток. Жовтогарячі та червоні голівки квітів, ніби маленькі сонця, мерехтіли під тонким шаром інію. Вони не зів’яли, не злякалися холоду, а навпаки – розквітли наперекір морозу, мов останній спогад про осінь перед довгою зимою.

Олександр Якович усміхнувся. Йому не потрібно було гадати, що скаже Софія, коли побачить ці квіти. Він знав добре, як загоряться її очі, як вона здивовано прикладе руку до вуст, як нахилиться, щоб обережно провести пальцями по пелюстках. 
Ця думка принесла йому спокій. Попереду був новий день. День життя.