Шепіт Оповідачки - Навіть цілого життя замало , Шепіт Оповідачки

— Час вичерпано, — прозвучав голос, ніби сам час вирішив висловити свою думку. Ледь чутно, але досить чітко, голос заполонив увесь простір навколо. У ньому лунала не лише спокійна байдужість, а й певна іронія. — І що ж ти змінив за цей день, чоловіче? Що так важливо тобі було встигнути?

Олександр Якович затримав подих на мить, його груди стали важчими, а серце розривалося від непокірних думок. Чоловік не відповів одразу, мовчки дивлячись у темряву.

—Ти права, — нарешті тихо промовив він, повільно стискаючи руки в кулаки.— Я нічого не змінив. Я лише насолодився ще одним днем із нею. Якби в мене було ще сотні днів, я б робив те саме щодня. Я все своє свідоме життя кожен день проживав так, наче він останній.

Голос сивого чоловіка звучав спокійно, в ньому не було ні страху, ні жалю, тільки неймовірна щирість, в яку важко було не повірити.

—Тож єдине, про що я жалкую.. — він зробив паузу, наче намагаючись знайти слова для того, що відчував.— Про те, що життя з Софією не може тривати вічність. І про те, що я залишаю її зараз саму…

Олександр Якович знову глянув у темряву, намагаючись побачити, хоч одну дрібничку, яка могла би допомогти затриматись на цьому світі. І тоді, немов продовження власних болісних думок, він продовжив:

— В мене є ще одне прохання…

— Хммм? — голос знову звернувся до нього, цього разу з більшою зацікавленістю.

Темна постать, мов тінь, сунулася все ближче і ближче, ковзаючи по холодній підлозі. Її присутність була невідворотною, беззаперечною. Олександр Якович відчував, як кожен крок цієї темної сутності забирає останні залишки його спокою. Серце стислося в маленьку грудочку болю, яка безжально давила на грудну клітку.

— Я попрошу ще про одне, — голос був не тоном прощання, а крихтою тихої, м'якої надії. Чоловік не дивився на темну постать, а лише відчував всеосяжну її присутність, яка проникала вглиб душі.

— Коли ти прийдеш за нею... скажи Софії, що я її чекаю... щоб вона не так боялась…

Слова ледве пролунали в тиші кімнати, та, здавалося, в них було більше сили, ніж в звичайному проханні — бо це була остання спроба подбати про кохану дружину.

Смерть зітхнула. Це був звук, який не можна було почути тілесно, але Олександр Якович відчув його в серці — важкий, немов згоріла епоха, що залишилась лише попелом у глибині душі. Це було не просто зітхання, а щось більше — ніби потойбічна істота мала здатність на розуміння, на хвилю співчуття, яку іноді дарувала живим. Примара була не лише холодною, безжальною, але й здатною відгукнутися на біль і страждання.

Тихо, беззвучно, Смерть накрила старого чоловіка своїм чорним плащем. Цей рух не був різким чи страшним, проте кожен дотик тканини поглинав саму фізичну сутність. Тіло мовби тануло в темряві, яка огортала, стискуючи в своїх обіймах. Чоловік відчував, як плита, що давила на його груди, стає ще важчою, але з якимось дивним відчуттям фатального спокою.

Темна постать не поспішала, вона була ніжною в своєму мовчазному прощанні і Олександр Якович не відчував відрази чи болю. Він відчував лише тишу — і в тій тиші знову бачив свою Софію, її теплоту, її голос та обійми.

Коли Смерть накрила його плащем повністю, Олександр Якович дозволив собі впасти в цей вічний сон, знаючи, що навіть покидаючи в цей момент Софію, він назавжди залишається з нею, як і вона - залишається з ним...

Кінець