Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Серце ще гуло після суперечки, але вже не так шалено. Дівчина ступала стежками лісу м’яко, майже нечутно, наче боялася потривожити саму тишу, яка стояла між деревами.

Трава була м’яка, свіжа, а серед неї розсипалися острівці жовтих звіробоїв і ніжно-фіолетових дзвоників. Повітря стояло прозоре, з тонким ароматом нагрітої смоли, дикої м’яти та чебрецю, що ховався між кущами.

Вітерець лагідно колихав високі трави, змушуючи їх шелестіти, як шепіт давнього забутого заклинання. Тут не було криків, сміху, настирливих голосів. Тільки шелест, подих вітру й далеке постукування дятла. Спокій стікав по Олесі, як прозоре літнє світло, торкаючись кожної змученої думки.

Дівчина зірвала ягідку малини — соковиту, стиглу, і вловила на кінчику язика солодкувату кислинку, таку знайому й затишну. Потім, поволі, підійшла до молодого дуба, що стояв трохи осторонь, ніби теж шукав притулку.

Дуб ще був гнучкий, стрункий, але кора вже мала свою фактуру — темна, грубувата, з тонкими глибокими тріщинками. Олеся притулилася до нього спиною. Стовбур був теплий від сонця, щільний і міцний. Її плечі торкнулися кори, і хвиля неочікуваного затишку повільно розлилася по тілу. Наче саме дерево прихилилося до неї, прихистило. Думки стихли.

Дівчина озирнулася — галявина була порожня, ніде не чулося ні голосу, ні кроків. Лише жайворонок високо в небі подавав коротке, дзвінке посвистування. І тоді Олеся, ніби не зовсім свідомо, розвернулася до дерева обличчям й обняла його. Її руки легко, але міцно обвили стовбур. Щока торкнулася шорсткої кори. Дівчина заплющила очі. Пальці вп’ялися в тонкі заглиблення, а серце, здавалося, нарешті відпустило той тягар, що здавлював груди.

Від дуба ішла якась давня, незворушна сила. Сухий, терпкий аромат кори, легкий запах зелених жолудів, що тільки-но починали наливатися на гілках, заполонили її дихання. Наче крізь шкіру, Олеся відчувала повільне, глибоке биття дерева — невидимий рух соків, спокійний плин життя, що ніколи не квапиться, не тривожиться. Подих вирівнявся, плечі опустилися.

Вперше за довгий час дівчина почула тишу не вухами, а серцем. І в цій тиші було щось таке ніжне, що на очі мимоволі навернулися сльози — не від образи, не від суму, а від невимовного полегшення, відчуття, що тут, у цьому дереві, вона знайшла те, чого так прагнула: опори, розуміння і прийняття. Без слів. Без умов. Без примусу.

Ідилія, мов тонка срібна павутина, затремтіла й обірвалася, коли крізь тишу пролунало:
— Олесю! Олесю! — голос Олекси ледь доносився між деревами, теплий і тривожний водночас. Брат кликав її недалеко, десь на межі галявини й лісу.

Дівчина не злякалася — вона знала той голос надто добре, впізнала б серед тисячі інших. Але щось у його інтонації — невидима нитка турботи, яку він завжди ховав під бравадою молодшого брата — торкнуло гдибоко серце.

Олеся ще мить стояла нерухомо, не відпускаючи дерево. Її пальці, тонкі й бліді, провели по шорсткій корі востаннє, наче прощаючись. Дівчина ледь торкнулася нерівних виступів — ніжно, як торкаються лиця рідної людини. Потім підняла очі до гілля — зеленого, густого, що розсипалося м’яким світлом крізь сонячне сито. В її погляді блиснула думка — задумлива, глибока, мовчазна — ніби Олеся хотіла щось запам’ятати назавжди.

Вдихнувши на повні груди терпкий аромат лісу й, озирнувшись, дівчина озвалася у відповідь, м’яко, щоб не злякати тишу:
— Я тут, Олексо!

Її голос розчинився між листям, теплий і лагідний. Відпустивши дерево, дівчина поправила довгу косу, що сповзла на плече, і рушила у бік, звідки кликав брат. Трава шаруділи під ногами, малинові кущі чіплялися за сукню, а легка усмішка, ще трохи замріяна, не сходила з її вуст.