Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олекса стояв на краю галявини, блідо освітлений м’якими променями вечірнього сонця. Тонка лоза, що лежала в його руці, раз у раз з шурхотом розсікала траву. Хлопець бив не сильно — радше роздумливо, намагаючись приховати неспокій, який ворушився в ньому. Темно-русяве волосся підлітка злиплося на чолі від легкої задухи, а між бровами залягла вперта зморшка. Очі — прозорі, світло-сірі, такі схожі на Олесині — зосереджено вдивлялися в зарості.

Побачивши сестру, він зітхнув і опустив лозу. Очі його на мить потеплішали, проте, коли дівчина наблизилася, стримано пробурмотів:

— Я вже думав, що заблукала… Чи ще щось… — голос був глухий, трохи сердитий, але за суворістю легко читалася турбота.

Олеся підійшла ближче і, не вагаючись, обняла брата. Її руки лагідно обвили його плечі, і м’яко, з ледь чутною усмішкою на губах, вона мовила:

— У лісі мені нічого не загрожує, Олексо. Ти ж знаєш, як я люблю тут бути. Ти завжди це знав.

Хлопець опустив погляд і кивнув, мовчки приймаючи її слова. Вони на мить стояли так — брат і сестра, єдині душею, попри всі ті невидимі стіни, що вже починали виростати між ними з дорослішанням.

Потім Олекса переступив з ноги на ногу, покусав губу і, не підводячи очей, несміливо запитав:

— А ти… Що думаєш про те, що батько казав? Про тих… хлопців?

Олесині плечі ледь помітно опустилися. Дівчина відступила на крок, пальці м’яко сковзнули по довгій косі. Погляд потьмянів, опустився додолу. Голос, коли вона заговорила, був тихий і трохи тремтів:

— Мені б хотілося залишитися вдома… З батьками, з тобою. Ходити до лісу, збирати трави. Мені не треба більше.

Олекса швидко звів на сестру погляд. У ньому спалахнуло щось щире й пряме, як у дитини. Хлопець кинув лозу додолу, зробив крок до сестри й рвучко мовив:

— То й залишишся! Коли я одружуся — ти житимеш з нами. Завжди знайдеться місце для тебе. Я не дозволю, щоб тебе змусили піти.

Олеся м’яко всміхнулася й простягла руку, провела пальцями по його волоссю, пригладила неслухняне пасмо на скроні. Усмішка її була лагідна, але очі в ту ж мить наповнилися сумом. Дівчина ледь хитнула головою.

— Не знаю, брате… Не певна, що твоя майбутня дружина захоче бачити мене під одним дахом. — Голос Олесі був лагідний, проте в ньому чулося передчуття, якого дівчина не могла позбутися. — Коли в домі з’явиться нова господиня… хто зна, чи знайдеться місце для незаміжньої сестри, яка тільки й робить, що в ліс ходить…

Олекса нахмурився, хотів щось заперечити, але врешті лиш мовчки взяв Олесю за руку. Їхні долоні сплелися просто й природно — так, як це було з дитинства. Не кажучи більше ні слова, вони поволі рушили вузькою стежиною в бік дому. Трава шепотіла під ногами, птахи вже стихали в кронах дерев, а над ними поволі згущалися сутінки. Йшли повільно, наче не хотіли, щоб цей спокій закінчився надто швидко.