Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Вечір упав на село м’якою, золото-сірою ковдрою. Коли Олекса й Олеся повернулися додому, двір дихав знайомою буденністю. З подвір’я вже зібрали інструменти, крізь відчинені вікна тягнувся тонкий аромат соломи й свіжоспеченого хліба. Біля хліва тихо мукала корова, а в саду стрекотіли останні коники.

Робота чекала без зайвих слів. Олекса пішов допомагати батькові перевіряти худобу, а Олеся — разом із матір’ю накривати на вечерю. Рухи дівчини були майже автоматичні. Дерев’яна ложка лягала в миску, хліб рівно нарізався на грубі скибки. Пальці ковзали по керамічних стінках миски, по грубій лляній скатертині — і знову, як у лісі, вона відчувала спокій від дотику до простих речей.

Вечеря минула незвично тихо. На відміну від буремного обіду, коли сперечалися про весілля, про придане, про женихів і землю — тепер усі були втомлені. Ложки мірно стукали об миски, часом хтось зітхав або перебирав пальцями крихти на столі. Батько, суворий і кремезний, дивився кудись у стіну, мати задумливо підпиравши щоку долонею, дивилася на руки. Олекса їв мовчки, зрідка поглядаючи на Олесю, ніби хотів переконатися, що вона поруч і все гаразд.

Коли останні промені сонця згасли, батьки, стомлені, побажали на добраніч і пішли спати. Стара хата заспокоїлася, тільки хрускотіли дошки під ногами, коли хтось ішов кімнатою, та потріскував десь на горищі сухий очерет.

Олеся довго не могла заснути. Дівчина лежала на вузенькому дерев’яному ложку під тонким полотняним рядном. З вікна тягнуло легким прохолодним повітрям і запахом нічних трав. За віконним склом поволі здіймалася місяць, сріблячи дах і яблуні в саду.

Дівчина лежала на боці, руки схрещені під подушкою, погляд застиг десь у темряві. Думки поверталися до лісу — нестримно й солодко. Вона згадувала, як її долоні торкалися шорсткої кори дуба. Пам’ять зберегла кожну деталь: твердість стовбура, суху теплоту кори, запах — глибокий, терпкий, з присмаком землі й сонця. Від того дотику руки ніби ще досі пам’ятали пульсуючу силу дерева.

«Який же він стане, коли виросте ще більшим?» — подумала Олеся і несвідомо всміхнулася в пітьму. Вона уявляла собі, як дуб розкинеться ширше, як його гілля тягнутиметься до неба, як стовбур товстішатиме й міцнішатиме з роками. Її пальці тоді, мабуть, не зможуть охопити дерево так само легко, як нині. Але їй хотілося це бачити. Хотілося бути поруч.

«Варто було б залишитися тут… хоча б щоб побачити, яким стане той дуб», — подумала дівчина, і ця думка, несподівано ясна й тиха, наче обійняла її душу.

Поволі повіки стали важчати. Олеся вдихнула на повні груди свіжість ночі й заплющила очі. Усмішка ще ледь тремтіла на губах, коли сон нарешті огорнув її спокійною темрявою.

***
Уві сні Олеся лежала на м’якій, пружній траві, така легка й безтурботна, ніби сама стала частиною землі й неба водночас. Навколо пахло солодкою скошеною травою, свіжою росою і медом квітів, а десь здалеку долинав лагідний шелест лісу, схожий на спокійне материнське колисання.

Над її головою гойдалося гілля дуба. Листочки були не просто зелені — вони сяяли. Прозорі, пронизані сонячними променями, що ніби застрягли в їхніх жилах, ці листки вигравали всіма відтінками золота й смарагду. Вони рухалися на теплому вітерці, плавно й неквапно, немов хтось невидимий сплітав із них візерунки. То вони сходилися, утворюючи мозаїку, що нагадувала мереживо, то розсувалися, відкриваючи клаптики яскраво-блакитного неба.

Олеся сміялася — тим відкритим, світлим, щирим сміхом, якого вже давно не було в її серці наяву. Обличчя дівчини було звернене до неба, очі блищали радістю. Вона витягала руки вгору, пальці розкривалися, намагаючись дістати до цих чудесних листочків, торкнутися їх, схопити один хоч би на мить. Трава м’яко шурхотіла під нею, обіймала теплом і підтримувала її легке тіло.

Олеся відчувала себе дивовижно живою — ніби кожна клітинка наповнювалася світлом і спокоєм. Сонце пестило шкіру, а листя вгорі вигравало, перетворюючи небо на казкову мозаїку. Здавалося, що весь світ — це лише вона, дуб і нескінченне літо.

І десь у глибині серця з'явилося просте, тихе відчуття: тут її місце, тут вона вдома…