Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

На галявині стояла тиша така глибока, що чути було, як ворушиться трава під легким вітерцем. Повітря було прозоре, наповнене терпким духом сухих трав, медових квітів і ледь вловимою гіркуватістю полину. Полуденне сонце схилялося трохи набік і сипало тепле золото на землю, що вже починала дихати осінню.

Посеред галявини, просто на коротко зрізаній траві, сиділа вона — жінка у чорному. Її постать була незворушна, тиха, зосереджена, немов сама природа схилилась разом із нею.

Чорна хустка щільно огортала голову, закриваючи світло-русяве волосся, яке вибивалося з-під краю. Чорна сорочка, старенька спідниця, простий полотняний фартух — усе скромне, затерте, але чисте. Жіночі руки, тонкі, зі слідами праці, перебирали стебла, листя і пелюстки в кількох плетених кошиках, розставлених навколо.

Пальці рухалися впевнено, лагідно, ніби торкалися чогось живого і крихкого — кожну гілочку вона брала, розглядала уважно, класифікуючи в думках, а потім відкладала до відповідного кошика.

Сонце припікало сильніше. Кілька крапель поту зійшло на чоло. Жінка витерла його тильною стороною долоні, поправила хустку на маківці й повільно, неквапно підвела погляд.
Очі її були глибокими, тихими — такі очі, що багато бачили і вже більше не запитували. Вона подивилась убік — туди, де стояв зруб.

Зруб… колись міцний молодий дуб, тепер лиш пень, розтрісканий по краях, покритий мохом. Його стовбур зрубали ще тоді — у ті страшні дні, коли життя жінки перевернулося. Але щось досі залишалося  живим.

Жінка підвелась, підійшла до зрубу повільно, впевнено. Її чорна спідниця шелестіла по траві, а тінь ковзала слідом.

Вдовиця опустилась на коліна біля пня, долоні лягли на шорстку, потріскану поверхню. Там, у тріщинах біля кореня, під тьмяним мохом, проростало три тонкі пагони — свіжі, зелені, молоді. Вони простягалися вгору до світла, тендітні і водночас вперті.

Жінка всміхнулась. Її усмішка була м’яка, сумна і щаслива водночас — така, як усміхаються матері, торкаючись щоки своєї дитини після довгих років розлуки. Вона повільно провела долонями по стеблах, ніжно, лагідно — ніби це були її власні діти.

Пальці тремтіли від легкого хвилювання, але рухалися впевнено. Вона схилила голову трохи набік, прислухаючись.

Жінка не говорила. Її губи залишались стиснутими, безмовними — як і в усі ці роки. Але тут це не мало значення. Тут слова були зайві. Вони чули її і так.

А вона чула їх.

Тихе шелестіння, ледве чутний подих землі під корінням, биття серця природи — усе звучало для неї ясно. Ці три пагони були її продовженням, пам’яттю, надією.

Жінка схилилася нижче, приклала чоло до шорсткої кори зрубу, а її руки продовжували гладити зелені стебла.

Вітерець легенько погойдував пагони, ніби вони відповідали жінці в чорному. І тоді на її обличчі знову з’явилася усмішка — спокійна, умиротворена. Усмішка людини, яка здатна знати і розуміти те, що не можуть бачити інші. 
 

Кінець