Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Полуденне сонце повільно піднімалося над селом, розливаючи білястий, теплий світ навколо. Біля старої кам’яної криниці, під кронами розлогих верб, не вщухали жіночі голоси.

Криниця стояла посеред вибоїстої стежки, обкладена грубими каменями, а над нею скрипіло старе дерев’яне колесо. Відрами, які брязкотіли одне об одне, наливали холодну воду — чисту та прозору. Жінки, схилившись над відрами, то споліскували руки, то поправляли хустки, то спирались на цебрини — але найбільше говорили.

Говорили пошепки, але з напругою, такою, що аж повітря довкола тремтіло.

Перша заговорила Параска — повна, широкоплеча, з яскравою червоною хустиною на голові. Її пальці міцно тримали відро, а очі блищали цікавістю:

— Так пішла вона з батьківської хати… Не втримали? Навіть батько з матір’ю? — голос звучав із ноткою ніби співчуття, ніби засудження.

— Не втримали, — підтвердила Ганна, худенька, сива жінка, із вузлуватими руками, що весь час перебирали край фартуха. — Не змогли. Як попрощалась — так і пішла. І з того часу… мовчить!
Мовчииить...

Слова зависли над криницею, ніби важкі краплі.

— Та кажуть же, — втрутилась Марфа, молода жінка з гострим поглядом і темною косою, — що ніхто й ніколи не чув від неї жодного слова після того всього… Після тієї ганьби. Після… — вона не договорили, але всі жінки обмінялися короткими поглядами.

Присутнім не треба було називати того, що сталося. Усі добре пам’ятали.

Параска зітхнула важко, поставила відро на землю, і вода в ньому ледь-ледь колихнулася.

— Чорний одяг носить. Чорну хустку зав’язала — мов вдовиця яка. Наче в самої серце зотліло. А поглянеш у вічі — там порожнеча така… наче з-під землі дивиться.

— І що ж — геть людей цурається? — запитала Марфа, нахиляючись ще раз до відра. Її брови зійшлися докупи.

Ганна похитала головою повільно, зважено:

— Не зовсім. Іноді приходить до батьків. І до брата з жоною — теж навідується. Принесе трави, якісь корінці… Зілля цілюще. Кажуть, добрі вони. Бо як дитя хворе, чи голова болить — до неї йдуть. А вона мовчки дасть, не питає ні про що. Тільки очима гляне — і все зрозуміло.

Марфа кивнула, і в її погляді на мить промайнуло щось — чи то тривога, чи то повага.

— Кажуть, живе сама. У хижі. На галявині біля того зрубаного дуба…

Параска перехрестилася, хустка її зрушила з чола.

— Дивна вона… дуже дивна… — прошепотіла і опустила очі у воду.

Ганна випросталась, витерла руки об фартух і сказала вже твердіше, ніби ставила крапку у всій цій розмові:

— Не нам судити. Нехай Бог судить.

І перехрестилася вдруге.

Жінки замовкли. Лише скрипіла криниця, і брязкотіли відра, а десь далеко, з боку поля, загуркотіло грімке перекочування можливої грози — ніби саме небо теж слухало їхню бесіду…