Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся йшла вперед, як зачарована, немов у сні, в якому ноги самі несуть, а розум відстає десь позаду.

Перед нею тягнулися темно-червоні плями — вологі, лискучі, важкі. Криваві сліди, що, наче мотузка, тягли дівчину вперед за собою. Вони звивалися між деревами, виходили на биту стежку, а далі, на розмиту лісову дорогу — в бік села, в бік майдану, де гомоніло життя і веселощі.

Небо низько нависало над землею — сіре, безжальне, ніби вицвіле полотно. І разом із ним усе довкола зблякло для Олесі. Зник зелений — не було більше молодого листя. Зникли охристі барви ґрунту, зникли рожеві стрічки на косах дівчат, зник вогняний полиск багаття.
Лишилося тільки два кольори.
Темна, важка кров, що вела Олесю вперед, і сіро-зелений тон її сукні — як дубове листя, висушене сонцем, ламке, наче от-от перетвориться на попіл.

Олеся не бачила людей. Не чула їхніх схвильованих вигуків, не відчувала, як навколо розступалися постаті. Її очі були пришпилені до одного — до багаття, чке розгоралось попереду.

Вогонь.

Він тріпотів, ворушився, наче живий, і крізь жарке марево Олеся вже бачила те, що розбивало її серце остаточно вщент.

Серед гілок, обвуглених полін, скручених сухих стовбурів — визирали залишки людського тіла.
Руки. Відрубані, покидані в багаття наче дрова. Скручені пальці, в яких ще застиг останній жест прощання, немов кохана людина намагалася в останню мить потягнутись до неї . Ребра, розсічені сокирою. Груди, на які Олеся колись клала долоню. Губи, які ще недавно шепотіли їй слова любові.

Його тіло. Його рештки…

Того, хто любив її. Того, кого вона так сильно любила.

Як вони могли?
Як вони могли це зробити?
Ці люди, з якими вона зростала? Ці обличчя, які ще зранку посміхалися їй? Ці руки, що ще вчора розділяли разом хліб?
Усе всередині розсипалося чорними уламками понівеченої душі.

— Навіщо?! — голос  Олесі розпанахав повітря.

— НАВІЩО ВИ ЦЕ ЗРОБИЛИ?!

Це не був просто крик чи плач.
Це було завивання. Дике, нелюдське, наче із глибини лісу вийшов звір і закричав голосом людини. Це був звук, який змушував стигнути кров у жилах.
Горло  Олесі стискалося, з кожним словом виривалася кров’яна хрипота, але вона кричала ще сильніше.

“Як ви могли відібрати в мене його?”

“Як ви могли спалити моє серце?”

“Я ж кохала його більше, ніж життя…”

Тіло Олесі тремтіло, в грудях усе стискалося, згортаючись у темний вузол. Біль проростав корінням у кожну клітину, в кожен нерв, у саму душу. Не було місця в її єстві, де б не лунала втрата.

Подруги — Поліна, Дарина, Марія — підбігли першими. Їхні руки тяглися до Олесі, але дівчина, мов загнаний звір, відштовхувала їх, билася, смикалася. Василь підбіг слідом — міцні руки хотіли втримати її, та вона вислизала, била долонями в груди, плечі, у порожнечу.

Вона не бачила нікого.

Очі були застелені пеленою сліз і болю.

Вона бачила тільки попіл. І кров. І ЙОГО бліде понівечене тіло.

Крик переходив у хрипіння. Горло палало, наче їй випалювали душу вогнем. Навіть коли голос зірвався, Олеся продовжувала кричати — беззвучно, широко відкритим ротом, з диким виразом очей. І навіть тоді не переставала битися, рвати руками повітря, волосся, землю.

Сльози текли нескінченним потоком, змішуючись зі слиною, з потом, з пилом. Її тонке тіло тіпалося, скручувалося, мов під напругою. Судоми пробігали хвилями — по руках, по ногах, по животу. Дівчина впала додолу, судомно билася, нігті дряпали суху землю, ламалися, лишали криваві сліди.

Думки вже не були спроможні формулювати слова чи фрази. Вони розсипалися в хаос — образи, уламки: Його обличчя. Його сміх. Його руки. Його голос. Сокири. Вогонь. Лицемірні очі.
Все зливалося у вихор нестерпної втрати, страшнішої за смерть.

Зрештою, тіло Олесі не витримало. Воно зібралося в дугу, стиснулося — і впало, наче зламаний птах.

Дівчина лежала на землі — бліда, мов попіл, зі слідами сліз на змученому обличчі. Очі заплющилися, груди більше не здригалися від крику.

Вона знепритомніла.

Але навіть тоді губи ще ворушилися у беззвучному стогоні. Навіть у темряві непритомності Олеся продовжувала бачити ЙОГО. І біль не полишав її.