Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Майдан гомонів, гудів, як вулик, наповнений життям. Дзвеніли скрипки, бриніли цимбали, десь у кутку вже сміялися парубки, розпалюючи багаття, і над усім цим витав солодкий дух свята — аромат смаженої страви, медовухи й свіжого хліба. Важкі, темно-сірі хмари поволі нависали над селом, злегка притискаючи небо до землі, але ніхто не зважав. Молодість кипіла — гарячі тіла, розпашілі щоки, очі, які сміялися, і голоси, що перекрикували музику.

Та раптом веселощі та гомін вщухли. Немов хтось натягнув мотузку й перерізав звук.
Струни змовкли. Цимбали обірвалися на півноті. Сміх зів’яв на вустах. Лише потріскування дров у багатті й далекий, глухий гуркіт грому зберігали відлуння звичного світу.

Погляди людей зосередилися в одному напрямку. Поліна, Дарина та Марія, які щойно весело гомоніли між собою, зніяковіло озирнулися, намагаючись збагнути, що сталося. І тоді дівчата змогли, визираючи з-за плечей людей у натовпі,  розгледіти постать подруги.

Олеся.

Дівчина йшла зі сторони лісу, поволі, важко, мов підстрелена птаха. Її постава була дивно згорблена — не природна сутулість, немов вся її тонка постать зламалася, склалася під вагою нестерпного болю. Ноги ледве слухалися, одна поперед одної — ніби кожен крок коштував дівчині останніх сил.

Колись чиста, легка, немов ранковий туман, сукня була розірвана в кількох місцях, брудними смугами вимазана землею та травою. По подолу волочився уламок тонкої гілки. Волосся, яке ще годину тому спадало на плечі шовковими хвилями, тепер стирчало в різні боки, скуйовджене, сплутане, з прилиплими до нього листочками й травинками.

Але найбільше лякав вираз обличчя. Його вже не можна було назвати тим самим обличчям Олесі, яку подруги знали.

Лице було спотворене горем — сльози густими слідами обпалили щоки, очі опухли й почервоніли, брови стягнулися в гримасі беззвучного страждання. Губи потріскались, а підборіддя злегка тремтіло, немов у дитини, яка от-от знову заплаче. І попри це — у погляді горів дикий вогонь надлюдського болю. Той, що красномовніше за будь які сльози.

Поліна першою затулила рота долонею — різко, уривчасто, немов намагаючись стримати крик. За нею те саме зробили Дарина й Марія. В очах дівчат промайнула тінь справжнього жаху — не звичайного співчуття до подруги, а первісного, тваринного страху перед тим, хто щойно ступив із іншого світу.

Олеся зупинилася на краю майдану. Її груди важко здіймалися — кожен подих давався з надзусиллям. Руки безвольно звисали вздовж тіла, пальці судомно стискали поділ сукні, зчорнілої від землі. Дівчина повела поглядом по натовпу — повільно, важко, з-під опущених вій.

Щось у ній зламалося остаточно.

Вітер, наче відчувши зміну, рвучко пройшовся полем, піднявши пил із дороги. Дощ ще не почався, але повітря вже пахло грозою, гірко й терпко. Десь здалеку гримнуло сильніше, ніби небо підтверджувало те, що сталося — повернення Олесі було недобрим знаком.

Майдан завмер. Люди не наважувалися йти дівчині назустріч. Ніхто не сміявся, не говорив, не дихав на повні груди. Тільки сповнені тривоги очі стежили за нею, поки Олеся, хитаючись, робила ще декілька кроків уперед, мовби сама не розуміючи, де опинилася.