Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся вибігла з-під навислих гілок, мов тінь, легка й швидка. Її святкова сукня тріпотіла на вітрі, тонке полотно чіплялося за гіллячки, та дівчина не зважала. В очах блищала надія й неспокій — треба було встигнути, треба було хоч на мить показатися йому, щоб побачив її саме такою — вишуканою, гарною, з розпущеною косою, із серцем, повним чекання.

Дівчина влетіла на галявину, і в ту саму мить щось зламалося всередині. Впало. Обірвалося.

Біль розітнув з такою силою, ніби сотні розпечених голок одночасно пройшли крізь м’язи, зв’язки, кістки. Ступні приросли до землі. Спина вигнулася в неприродній дузі. Щелепи зімкнулися так сильно, що з-під зчеплених зубів вирвався низький, хрипкий звук — не те стогін, не те зойк, не те дике ридання. В очах потемніло. Перед обличчям тремтіли розмиті плями трави й неба.

Олеся впала на коліна — різко, важко, так, що гострі камінці порізали шкіру крізь тонку тканину сукні. Її руки, наче не слухаючись, почали повзти вперед, пальці судомно чіплялися за землю, здираючи дерен. Дівчина не усвідомлювала, що робить — тіло ніби більше не існувало, залишилося лише безлике нутро, яке клекотіло, роздирало зсередини, вивертаючи на світ біль, якого жодна людина не могла зрозуміти.

Світло зелені згасло. На місці, де ще недавно стояв величавий дуб, залишився тільки свіжий, сирий зруб. Із нього тонкими темно-червоними струмками текла кров. Вона сочилася з рани дерева так, ніби тут було не дерево, а живе серце.

Олеся затремтіла. Сльози покотилися з очей, гарячі, палкі, нестримні. Її тонкі пальці вчепилися в зруб, і дівчина припала до нього всім тілом, обіймаючи, як матір обіймає дитя, як закохана торкається коханого, як людина тримає того, кого втрачає назавжди. Вона не просто плакала плакала — це було ридання нутра, це була туга, що переходила межу людського розуміння. З рота дівчини зривалися хрипи, важкі, низькі, майже звірині.

Ні думок, ні часу більше не існувало. Тільки болісний дзвін у голові. Тільки червона волога на траві, яка вела геть, лишаючи за собою чорні сліди.

Олеся підвела голову. В очах вже не було світлого блиску — тільки темний, глибокий морок, повний втрати. Вона спробувала звестися на ноги, але ті не слухалися. Зціпивши зуби, дівчина вперлася долонями в землю й почала повзти. Поповзом — за слідами крові. Туди, куди забрали дерево. Може, ще можна врятувати…

— Ааааа… — прорвалося ридання з горла, довге, надтріснуте, наче зойк поламаної скрипки. Олеся затуляла рота долонею, щоб не видавати себе, але тіло вже ходило ходором саме по собі. Друга рука тремтячими пальцями хапалася за кущі, за тонкі стовбури, за будь-що, що могло втримати й допомогти підвестися.

Олеся спромоглася встати та рушити вперед. Не йшла навіть — тяглася, шкандибала, спотикалася, падаючи й знову підіймаючись. Кожен крок був мукою, кожен вдих палив груди, мов жарини. Її легке святкове вбрання вже не мало первісного блиску — сукня була роздерта, забризкана землею й кров’ю. Волосся розпатлане, на обличчі сльози змішувалися з пилом. Але дівчина не зупинялася. Не могла зупинитися.

Там, попереду, ще було щось важливіше за все її життя…