Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся поволі йшла вперед, а дзвіночок тонко дзенькотів, вириваючись у вечірнє повітря. Та раптом, поміж лагідного шелесту листя і шепоту вітру, в її вухах пролунав тихий, тужливий голос.

— Олеся… Олеся…

Дівчина здригнулася і зупинилася. Вона обернула голову вправо, потім вліво — довкола нікого. Лише сутінковий ліс дихав прохолодою, пахнув сирим листям і травою. Вітер злегка гойдав гілки, і шурхіт знову приніс:

— Олеся… Олеся…

Голос був лагідний, сумний, але наполегливий. Немов хтось невидимий стояв десь зовсім близько і тягнувся до неї з усім болем і ніжністю. Серце Олесі стислося, мовби в ній прокинулося щось глибоке й забуте. Дівчина, мов зачарована, зробила крок уперед, потім ще один. Навіть не помітила, як тоненька стрічечка зі срібним дзвіночком розв’язалася й упала на м’який мох, замовкнувши.

Вона йшла далі — м’яко, неквапом, мов крізь сон. Ліс навколо став майже нереальним — фарби стьм’яніли, звуки розчинилися, лишився тільки цей голос і легкий шепіт вітру. І ось дівчина опинилася там, де вчора вже була — під тим самим молодим дубом. Його гілля здіймалося до неба, а сильний, потемнілий стовбур стояв, наче сторож віків.

Голос замовк...

Олеся зупинилася під деревом і розгублено озирнулася довкола. Тиша обступила з усіх боків. Серце калатало. Дівчина поволі наблизилася до дуба, поклала долоню на шорстку, грубу кору. Її голос тихо, майже пошепки, вирвався з грудей:

— Що це було?.. Чому ти кликав мене? Що це означає?..

Дівчина схилилася до дерева, притулилася щокою до кори, обняла стовбур обома руками. Пальці лагідно погладжували потріскану кору, мов заспокоюючи когось живого і близького. Їй знову стало затишно й спокійно.

— Ти такий сильний… такий надійний… — прошепотіла Олеся.

І тут… Тонке тремтіння пройшло під ніжними дівочими долонями. Спершу легке, ледь вловиме — мов пульс. Потім виразніше. Олеся відчула: під її руками дуб дихає. Немов усередині міцного стовбура поволі здіймаються й опадають легені, а глибоко-глибоко всередині б’ється велике, древнє серце.

Віти дерева злегка нахилилися — одна гілка ковзнула по плечах дівчини, інша ледь торкнулася волосся. Олеся завмерла… а потім заплющила очі й зовсім розчинилася в цих незбагненних обіймах. Подих сповільнився, обличчя розгладилося, і вона просто була — не думаючи, не згадуючи ні про що. Лише відчувала — тепло, силу, безмежний спокій.

Олеся більше не чула пташок, не пам’ятала про гру й про подруг. Ліс розчинився навколо, зник час і простір. Було лише серце дуба й її серце — що билися разом в одній давній, мовчазній пісні.