Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Тонкий дзенькіт стих. Спершу дівчата — Поліна, Дарина й Марія — лише переглянулися, здивовано й з легкою усмішкою.

— Мабуть, Олеся вирішила нам трохи полоскотати нерви, — знизала плечима Поліна й голосно гукнула:

— Олеся! Не сміши нас, виходь! Ми тебе бачили!

Відповіді не було. Тільки легкий вітерець перебігав травою і шелестів листям.

— Олеся, годі дуріти! — додала Дарина, вже менш упевнено. В її голосі почувся легкий острах.

Дівчата почали ходити між кущами, заглядати за дерева, кликати подругу ще голосніше. І раптом Марія, розсунувши гілки терну, застигла. На її долоні лежала тоненька стрічечка, до якої був прив’язаний срібний дзвіночок. Він мовчав. Холодний, ніби вже давно полишений людським теплом.

Марія злякано подивилася на подруг.

— Дівчата… Я знайшла дзвіночок… Він тут… — її голос затремтів.

Обличчя Поліни потемніло. Вона зтиснула губи й озирнулася на ліс.

— Сонце сідає… Скоро зовсім стемніє… Нас самих почнуть шукати.

Дарина стискала пальці, нервово перебираючи поділ сорочки.

— Але ж як повертатися без Олесі? Як ми скажемо це людям? А що буде, якщо ми всі не повернемося? Зчиниться гвалт…

Марія кивнула, її очі заблищали сльозами.

— Ми не можемо просто піти… А раптом з нею щось сталося?.. Як ми потім житимемо?..

Поліна видихнула важко, потім змушено промовила:

— Ми повернемося в село. Розкажемо все, як є. Одні ми її не знайдемо — а якщо дорослі підуть шукати, то, може, ще й не пізно.

З похиленими головами, важкою ходою дівчата рушили додому.

Вечір вже щільно опускався на землю, небо внизу горіло вузькою червоно-вогняною смужкою, а над головою густішала синява.

Коли вони наблизилися до двору Олесі, її мати вже стояла біля хвіртки. Жінка приклала долоню до брів, вдивляючись у стежку, наче силкуючись побачити фігуру доньки. На материнському обличчі лежала тривога, а коли жінка побачила, що йдуть лише подруги Олесі, то лице її геть спохмурніло.

Жінка вийшла на стежку, розгладила фартух долонями й суворо спитала:

— Дівчата… А де Олеся?

Дарина першою опустила очі й несміливо ступила вперед. Голос дівчини був тихий і винуватий.

— Ми… ми її загубили, тітко Олено. Ми грали… Оксана відійшла недалеко… Дзвіночок дзвенів… А потім замовк… І ми її не змогли знайти…

Слова ще не встигли завмерти в повітрі, як з-за плеча матері виринув батько Олесі. Очі його блиснули гнівом.

— Що ви наробили, безголові? — гримнув він. — Як на таких дорослих дівок — то ви, бачу, ще з розумом не зжилися! Кому треба були ті ваші дурні ігри по лісах? Хто вас просив? Вона ж одна там тепер, у лісі!

Чоловік махнув рукою з таким запалом, що Марія зіщулилася.

Дарина підняла вологі очі.

— Ми не хотіли… Ми шукали… Ми…

— Та краще б головами думали, а не сміялись і бігали, — люто відповів Дмитро, вже готовий знову вибухнути.

У цю мить до брами вийшов Олекса й трохи невпевнено втрутився в розмову:

— Тату… Мамо… Можливо, я знаю, куди Олеся могла піти.

Батько обернувся до нього, зморшки глибоко прорізали йому чоло.

— Олеся вчора казала мені… — продовжив Олекса, ковтнувши клубок тривоги. — Що їй подобається бути біля молодого дуба, там, біля галявини… Казала, що їй добре там. Що ніби той дуб її заспокоює… Може, ноги понесли її туди й сьогодні?

Мати похитнулася трохи вперед. В очах її блиснула тривожна надія.

— Ти певен, Олексо? Там, де стежка за річкою?

— Так. Я можу піти туди… Зараз.

Олекса перевів погляд на дівчат. Його очі були спокійні, але в них тлів внутрішній неспокій.

Батько вже не гримав — він важко дихав і стомлено глянув у бік лісу.

— Я піду з тобою, — нарешті буркнув він, більше до себе, ніж до сина. — Не можна втрачати час.