Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олекса з батьком йшли стежкою, що втопала у сутінках. Ніч уже спускалась на ліс — повітря стало прохолоднішим, гілки дерев чорніли проти останнього світла неба. Ліхтар, що тримав батько, відкидав м’яке тремтливе світло на кущі й стовбури — золотисті плями ковзали по гілках, змушували нічних метеликів тріпотіти та розлітатись у сторони. Від далеких чагарників чувся перегук сови.

Вони вийшли на галявину. Ліхтар ковзнув світлом по молодому дубові, що стояв самотньо посеред поляни. Біля його міцного стовбура, на траві, притулившись щокою до шорсткої кори, спала Олеся. Її обличчя було спокійним, на вустах ледь блукала усмішка. Руки м’яко обіймали стовбур дерева, наче дівчина шукала в ньому захисту й затишку.

Дмитро затримав подих, глянувши на Олексy. В очах чоловіка промайнуло щось важке, змішане з полегшенням. Він підняв руку, ніби велів синові не шуміти, й обережно ступив до доньки.

Сівши поруч на одне коліно, чоловік лагідно поклав долоню на її плече. Олеся не прокинулась, лише злегка поворухнулась у сні. Тоді батько зітхнув, нахилився і обережно підхопив дівчину на руки. Вона була легкою, ніби сама нічна тінь. Ліхтар він передав Олексі.

Дорога назад була тихою. Ліхтар кидaв перед ними вузьку стежку світла, а довкола поверталася темрява. Лише кроки шаруділи сухим листям.

Минуло кілька хвилин, перш ніж батько заговорив, низьким, рівним голосом:

— Про це… ми нікому не скажемо, синку. — Він дивився просто перед собою, на шлях. — Не знаю, що це було. Не знаю, чи сама вона зрозуміє… Але ми скажемо, що вона просто сховалась від подруг і заснула. Хотіла пожартувати.
Він перевів погляд на Олексу. — Зрозумів?

Олекса стиха кивнув, ковтаючи клубок у горлі:

— Так… Так буде краще.

Та в душі йому було неспокійно. Наче хтось гострими кігтями обережно шкрябав десь у середині. Невиразна тривога залишалась із ним, навіть коли село вже блимало попереду теплими вогнями.

***
Коли Олекса з батьком повернулися до села, на подвір’ї вже зібрався гурт схвильованих людей. Поліна, Марія й Дарина стояли осторонь, стискаючи долоні й озираючись, очі в дівчат були червоними від сліз. Біля хвіртки метушилася мати Олесі — вона раз у раз виходила на дорогу й поверталась назад, ніби не могла всидіти на місці. Декілька сусідів і родичів уже збирались організовувати пошуки на ранок, хтось приніс ковдри й лампи.

Коли в світлі ліхтаря виринули постаті Дмитра з донькою на руках і Олекси позаду, у натовпі зчинився рух. Голоси піднялися, хтось видихнув полегшено, хтось перехрестився. Олена підбігла, приклала руки до вуст, аби стримати схлип, а потім обережно погладила доньку по волоссю.

— Господи, дякую… — шепотіла вона. — Дякую, що ти жива…

Дівчата заметушилися, підбігли ближче, почали говорити всі разом:

— Олеся, ти жива!

— Ми так злякалися!

— Де ти була?

— Що сталося? Ми думали, що ти загубилася…

Батько, мовчки тримаючи Олесю на руках, лише коротко сказав:

— Вона заснула в лісі. Заховалась і заснула. Все добре.

Це пояснення швидко розійшлося серед присутніх. Люди почали видихати, обличчя світлішали. Хтось засміявся з полегшенням, інші почали перекидатися жартами:

— Ех ви, дівчата, от вже пустощі!

— Налякали всіх… У схованки гратися — та ще й так далеко!

— Молодь, молодь… Ми ж тут мало серце не втратили!

Поліна, Марія й Дарина стояли поруч, винувато посміхаючись. Дівчата трохи заспокоїлись, та все ж поглядали на Олесю з полегшенням і цікавістю.

Олесю обережно поклали на лаву під хатою, накрили ковдрою. Дівчина вже розплющила очі, але була мовчазною та блідою. На її вустах блукала невпевнена посмішка, якою вона відповідала на всі питання й жарти, киваючи, як підказував батько:

— Так… хотіла пожартувати… заснула…

Та всередині все гуділо. Думки дівчини повертались до сьогоднішнього вечора. Олеся згадувала ті доторки — тепло молодого дуба, як під долонями стиха піднімалась кора, ніби дихали легені. Як тонкі гілки обіймали плечі, наче лагідні руки. Як груди наповнились незбагненною м’якістю і спокоєм, яких вона не відчувала ні з ким іншим. Це було більше, ніж просто дерево. Це було… щось живе і близьке. Ближче, ніж будь-яка людина...

Олеся глянула на батька — той стояв осторонь, похмурий, руки схрещені на грудях, очі уважно стежили за нею. Олекса стояв поруч, тримаючи в руках згаслий ліхтар. Юнакові брови були насуплені, губи стиснуті. Батько та брат мовчали, але в чоловічих поглядах було те, що Олеся розуміла без слів: вони чекали пояснень. І водночас ніби натякали дівчини допоки мовчати.

Олеся опустила очі, прикрила повіки, ковтнула важке повітря.

“Що я їм скажу? Що дерево мене обіймало? Що я чула голос, який кликав мене?.. Ні, рідним про таке не скажеш. Вони не зрозуміють”.

Олеся стиснула пальці ковдри. Усміхнулась знову тією самою невпевненою посмішкою.

“Так, я просто пожартувала. Просто заснула”.

Але в глибині душі дівчина вже знала — її серце відгукнулося на щось значно більше, ніж дитячі забавки. І ці відчуття не зникнуть так просто.