Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Сонце вже піднялося високо й заливало сад теплим золотавим світлом. Листя черешень тихо шурхотіло, коли Олеся обережно протягувала руки поміж гілля, збираючи темно-червоні, майже чорні ягоди. Стиглі плоди легко відривалися й падали в плетений кошик біля її ніг. Пахло солодко — соком черешень, нагрітою корою дерев, легким пилком.

Здавалося, все повернулося на свої місця. Життя йшло звичним сільським ходом: зранку робота, вдень — клопоти, вечорами — зібрання на лаві біля хати або у сусідів. Проте Олеся відчувала — щось змінилося. Не зовні, а довкола неї.

З краю саду, ніби ненароком, часто з’являлася мати. В руках у неї була корзина, полотнина чи грабельки, але погляд її майже завжди був спрямований на доньку. Коли Олеся відходила до дальніх черешень, мати обов’язково знаходила справу ближче до неї.

— Не йди далеко, Олесю, чуєш? — кидала вона майже машинально.

Інколи повз проходив Олекса — ніс відро до колодязя чи сокиру до повітки, проте теж час від часу косився на сестру, наче пересвідчувався, що вона на місці. Не було докору, не було прямих заборон, проте ця невидима стіна пильності обплітала її, наче павутина.

Після того вечора дівчину саму вже не пускали до лісу. За ягодами — лише з матір’ю. По трави чи гриби — лише гуртом із подругами або з кимось із дорослих.

— Та сама не ходи, навіщо? Разом веселіше, та й безпечніше, — м’яко казала мати.

Олеся слухалась. Вона ніколи не сперечалася, не вибухала. Посміхалася, кивала, чемно погоджувалась. Але в грудях дівчини зростав тягар. Щось тягнуло її за межі саду, за город, далі — туди, де починалася стежка до лісу. Серце стискалося, коли Олеся бачила, як на обрії темніють верхівки дерев, і ледь чутно шумить ліс, немов кличе.

Вона ловила себе на тому, що часто стоїть на краю саду й просто дивиться туди. Довго. Довше, ніж треба було б. Пальці мимоволі торкалися стовбурів дерев, ніби шукали ту саму шорсткість, те саме тепло, яке вона пам’ятала. Те, що не зникло з її шкіри. Але не знаходили…

“Я маю туди повернутися… Мені треба туди…Але як це пояснити? Вони не зрозуміють. Навіть Олекса”.

Дівчина пригадала погляд батька того вечора — строгий, пильний, в якому читалося не стільки обурення, скільки страх. Рідні боялися не того, що Олеся загубиться. Вони боялися того, чого самі не могли осягнути, але відчували…

Вітер легко ворухнув листя, і десь у далині здалося — неначе знову пролунав легкий передзвін дзвіночка. Ледь чутний, тонкий. Серце Олесі тьохнуло. Вона озирнулася — нікого. Мати зникла за хатою, Олекса пішов до клуні.

Дівчина стиснула кошик із черешнями, пальці побіліли. Очі її потемніли, губи злегка розтулилися. Олеся зробила півкроку в бік стежки… але одразу схаменулась.

Ні, зараз не можна… Рідні побачать…

Дівчина зітхнула й повернулася до гілля. Та руки її вже працювали машинально — думки ж залишилися десь у темно-зеленій гущавині лісу.