Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

У центрі села гуло, мов у вулику. Над галявиною завис тонкий пил від витоптаної землі, пахло свіжо зрізаною травою, деревиною й потом — хлопці саме зводили поміст, піднімали дерев’яні балки, обтягували їх мотузками, лагодили старі лави. З-за хат приносили дощечки, молотки дзенькали об цвяхи, лунали голоси, що перегукувалися з одного кінця майдану до іншого.

Дарина, весела, з розпущеними темними косами, аж підстрибувала і щокроку шарпала Олесю за руку:

— Бачиш, бачиш, Олеся? Вже все майже готове! Як на свято зазвучать скрипки… як засяють ліхтарі… ой лишенько, як я чекаю!

Марія усміхалася краєчками губ, поправляла стрічку на рукаві й розповідала, як уявляє собі танець під зорями, як її запросить Петро чи, може, Михайло. Голос юнки був м’який, мрійливий.

— Я вже бачу, як підемо під руку через майдан… Олеся, а ти? Ти з ким би хотіла потанцювати?

Марія хитро скосила очі.

Олеся посміхалась у відповідь. Дівчина вміла посміхатися так, що ніхто б не здогадався про її справжні думки. Посмішка лягала легкою тінню на її губи, очі світилися м’яко й трохи відсторонено.

— Не знаю ще… — відповіла вона.

У цю мить Поліна, з веселими карими очима, нахилилася до Олесі ближче:

— А сукню ти яку вдягнеш? Що вдягнеш на свято?

Олеся кліпнула, на мить задумалась, ніби її повернули на землю з якихось далеких думок.

— Ще не вирішила.

Голос був спокійний, майже байдужий, хоча в глибині душі промайнув легкий укол — вона давно вже не думала про сукні.

Дарина, завжди жвава, одразу підхопилася:

— Ой, та чого думати! В моєї сестри Ксені вдома залишилась сукня, вона якраз тобі стане! Якраз під колір твоїх очей! Сіро-зелена, як вода в ставку на вечірньому світлі — ой, ти в ній будеш красунею! Ходімо, я покажу!

Дарина вже майже побігла, махаючи рукою, аби подруги поспішали за нею.

Поліна засміялася й підхопила кошик, а Марія розправила спідницю й весело подивилась на Олесю:

— Ну, ходімо, що ти? Самій цікаво подивитися!

Олеся дозволила собі ще одну м’яку посмішку й пішла за подругами. Ноги самі несли її легко, а в голові звучали все ті самі думки, приховані за усмішкою. Дівчині було приємно, що подруги так турбуються, що життя вирує довкола, проте десь у грудях залишалася дивна туга — свято, танці, сукня — усе це ніби було трохи осторонь від того, що кликало її подумки.

І все ж зараз, коли Дарина відчинила двері до комори, де зберігалися скрині з сестриними речами, й коли дівчата почали виймати тканини, Олеся затримала подих. Сукня й справді була гарною — тонка, легка, з ледь помітним блиском. Коли вбрання розгорнули, тканина лягла хвилями, і справді нагадувала воду ставка, в якій грається вечірнє світло. Колір був особливий — десь між сріблястим і темно-зеленим, мінливий, як саме життя.

Олеся провела пальцями по гладенькому полотні.

“Цікаво… а якщо я вдягну цю сукню й піду до лісу? Він упізнає мене?…”

Ця думка спалахнула на мить, і дівчина швидко її відкинула, натягнувши звичну посмішку.

— Справді гарна, Даринко. Дякую, — сказала Олеся. Голос її звучав щиро, хоч у глибині душі вже ворушився новий неспокій.