Шепіт Оповідачки - Лісова вдовиця , Шепіт Оповідачки

Олеся стояла перед дзеркалом, тримаючи кінчики сіро-зеленої сукні. Тканина огортала її стан м’якими хвилями, падала до землі легкою прозорою повінню. Дівчина обернулася раз, другий — поділ слухняно розкручувався довкола ніг, плечі в пишних рукавах виглядали ще тендітнішими. Очі Олесі, завжди спокійні, зараз світилися якимось незвичним внутрішнім світлом. Дівчині справді пасувала ця сукня — вбрання було наче створене для неї.

— Ой, Олесю, ну як же гарно! — вигукнула Поліна, підскочивши до неї й притримавши край подолу. — Дивіться-но, дівчата, треба ось тут трохи підшити, щоб не чіплялося за ноги.

Дарина схилилась поруч, уважно придивляючись:

— А тут, біля талії, можна трохи вшити — тоді ще краще ляже. Олеся, ти в ній просто, як лісова царівна! Тільки подивись на себе!

Марія підійшла ззаду й виправила стрічку на плечі.

— Колір — саме твій. Очі ще зеленіші здаються… Як вода в ставку після дощу.

Подруги гомоніли, перебиваючи одна одну, веселий сміх бринів у повітрі. Олеся теж усміхалась, але її думки вже ковзали кудись далі. Дівчина м’яко вийшла з кімнати, притримуючи поділ біля грудей, аби не зачепити, й на хвильку спинилась на ґанку.

Повітря було тепле, сонце вже хилилось до вечора. Десь удалині заспівала пташка. Олеся вдихнула на повні груди, пальці пестили тонку тканину.

“Яка легка… наче сама течія води… Може, якщо я вдягну її й піду до лісу… Він покличе мене? Чи обійме гіллям знову?”

Думка спалахнула й запекла серце солодким неспокоєм.

Поліна вийшла слідом, легенько торкнулася Олесі за плече:

— Що ти така замріяна? Про що думаєш? Поділись із нами.

Олеся здригнулась, на мить заплющила очі. Хотіла відмахнутися, та Поліна дивилась так уважно й лагідно, що дівчина зітхнула й, не озираючись, тихо промовила:

— Дівчата… а буває у вас таке… що ви постійно думаєте про якесь місце? Що вас тягне туди? Немовби хтось кличе, а ви самі не можете пояснити чому…

Дарина аж підняла брови й усміхнулась грайливо:

— Ой, ще б пак! У мене таке було, коли мені Сава сподобався. Як тільки він десь поряд — одразу хочеться бути там. Отак ходила по селу — і тільки думала, як би ще раз його побачити!

Вона засміялась дзвінко, аж коси затремтіли. Марія, схиливши голову на бік, додала спокійніше:

— А ще так буває, якщо у вас з кимось є місце, де часто зустрічаєтесь. Тоді навіть саме місце гріє. І як туди потрапляєш, то згадуєш усе добре, що там було.

Подруги перезирнулись і почали хіхікати. Поліна хитро склала руки на грудях:

— То хто ж то тебе так покликав, Олесю? Хто впав тобі в око, га?

— Та не вигадуйте! — Олеся різко скинула плече, відступила на крок. Голос її був різкіший, ніж дівчина хотіла. — Я просто запитала. У мене нічого такого немає.

Дарина притримала сміх, що рвався на волю, долонею, Марія знизала плечима, а Поліна лагідно посміхнулась, ніби не образилась.

— Ну добре-добре, не сердься. Ми ж просто так питаємо.

Дівчата рушили вузькою вуличкою до майдану. Сонячні промені лежали довгими смужками на землі, десь попереду лунали голоси. Олеся йшла трохи позаду, її руки все ще тримали поділ сукні, а думки знову тягнулися тонкою ниткою в далечінь.

“Якби я могла пояснити… Думки мої не про хлопця. Це зовсім не так. Вони про місце… Галявину, де росте дуб… Який чекає на мене там. Чекає, щоб тримати у своїх обіймах, коли я заплющу очі…”