Катерина Лилик - Особливе призначення, Катерина Лилик

Зраділа. Диво, що не розсміялася.

Насправді, вона повинна була  прокреслити межу та зіграти роль незнайомки. Викликати поліцію. Здати його та забути як використаний інструмент. 

Натомість обійняла, торкнулася цілунком уст та на дотик вивчала всі наслідки втручання у його тіло. Як божевільний учений, якому привели назад його потріпаний  експеримент. 

Зрештою, він і був її експериментом. Потрібно зізнатися у цьому хоча б собі.

Тож, втиснувшись щокою в його плече, Марія Волова дозволила собі плакати. Не з переляку і не з жалю, а за власними втраченими шансами.

Веремія Бийвус, чемний хлопчик, натомість намагався її заспокоїти і вів себе прикро-наївно. Ні тобі недовіри до ситуації і зустрічі загалом, ні тобі хоч приблизного розуміння наслідків візиту сюди. 

А поліція прийде. Якщо не зараз, то згодом. І чим довше Марія не подає сигнали про те, що спостерігає утікача у власному помешканні, тим більше її особа обростає версіями щодо пособництва у масовому вбивстві.

Складно. Бо або допомагати, або зраджувати. По серединці такий-собі варіант.

— У тебе на скроні кров, — відмітила вона, долаючи власні думки. —  Сідай  на диван, я знайду чим знезаразити та обробити рани. Мені не подобається стан твого тіла.

Повернувшись до нього спиною, пройшла вглиб квартири. 

— Мені потрібно багато згадати, — долинуло в спину.

— Якби міг, то вже б згадав, —  відповіла. Тут навіть не було про що брехати.  

Підхопивши під пахву аптечку, жінка переглянула у своєму кабінеті  теки з блоками пам’яті і вибрала кілька. Взяла з собою “ретранслятор” та повернулася до гостя.

В очі знов впав його змарнілий стан. Сліди від побоїв і від знятих  імплантів. 

— Схоже з минулої середи тобі встигли поставити значно простіші руку та ноги, — зауважила, наближаючись до нього. 

— Конфіскували, — потис Веремія плечима, —  тепер дуже незручно.

— Міг би порадіти з цього приводу, — заперечила йому Марія, —  бо інший варіант  повзати по підлозі хробаком. Навіть не на візку. Ніг своїх ти ж не маєш.

Вона поклала на стіл перед ним блоки пам'яті та ретранслятор, та прийнялася за рану. Поки обробляла, легко підтримувала розмову та заглядала чоловікові в очі. Усміхалася.

В якусь мить, натиснувши сховані зажими витягла з його скроні мозковий імплант та без емоцій відмітила як застиг його погляд.

У нього були надто виразні очі. Навіть шкода.

Ретранслятор перезаписував дані його імпланта до біса довго й нудно. Їх було так багато, що довелося взяти ще кілька блоків пам’яті. За цей час можна було добряче подрімати, або ж зготувати вечерю. Марія обрала дослідити тіло вимкнутого Веремії на наявність непотрібних структур. Шукала записуючі пристрої, та промацувала кожен сантиметр понівеченого синтетичного організму. Багато що згадувала і про багато що назавжди забороняла думати собі.