Катерина Лилик - Особливе призначення, Катерина Лилик

3.

— У мене сталий тариф, — Марія  Волова говорила про це майже з нудьгою, поки йшла по вулиці. Переступивши калюжу, вона  провела поглядом кілька автівок на електромагнітних подушках, а потім рушила через пішохідний перехід. 

Веремія брів слідом. Сховавши обличчя за окулярами, а голову під капюшоном, вивчав на внутрішньому екрані вбудованого аналізатора швидкість кроків жінки, прогнозований маршрут та криву серцебиття. 

“Підвищена роздратованість, можлива агресія”, — без будь-яких інтонацій, з невірно поставленими наголосами, гудів ші-супровід.

— Ви можете надіслати досьє зранку, на мою офіційно пошту. У тексті повідомлення, будь ласка, зазначте який вид опрацювання ви обираєте, за допомогою штучного інтелекту, фізичне  або ж комбіноване. Відповідно до обраного типу прошу здійснити оплату на мій рахунок, — продовжувала  Волова , ні краплі не турбуючись чи хтось її чув. Люди давно звикли ходити в голографіках, говорити з мовними моделями, роботодавцями, клієнтами, і все це  на ходу, будь-де і будь-коли.  Бо ж перенесли більшу частину свідомого життя в мережу. 

Однак, на відміну від інших,  ця жінка тримала в руках телефон старої моделі і дивилася довкруги поглядом не запорошеним напівпрозорими даними. Ховатися від неї було складно.

— Без оплати замовлення не беру. І вам гарного вечора, — завершила Марія свою розмову та зупинилася біля вікна вуличної автоматизованої  кав’ярні. 

Поки пила каву, пересікла ще кілька швидкісних міських артерій. Спустилася в підземний перехід, проїхалася на метро, майже дісталася старої частини мегаполіса. Древнє місто сяяло вогнями. Серед кольорових променів та спалахів, плям, в глибоких тінях губилися барельєфи. Десятки лев’ячих пащ та людських облич. Довершені форми кам’яниць. Постійне туристичне свято. Навпроти пишної архітектурної краси доглянутих комерцією фасадів — потрощені  житлові будинки немов  чумні  нариви, які давно належало  розкрити та прочистити.

Пірнувши в один з під’їздів, Марія пропустила ту мить, коли Веремія став надміру ближче. Зупинилася перед дверима та торкнулася електронного замка великим пальцем. Двері в її квартиру якраз  від’їхали в сторону.

У ту ж мить чужа долоня цілеспрямовано затисла жінці  рот, перекрила спроби закричати. Притисла потилицею до плеча нападника. Тіло ж змусили йти.

Межу між оприлюдненим і приватним життям силоміць складена пара перетнула  в один крок. Двері зачинилися за їх спинами, відсікши жертву та нападника від усіх.

Жінка напружено завмерла і не рухалася. Лиш широко відкрила свої очі та намагалася у напівтемряві розпізнати наміри незнайомця. 

— Я чув за тариф на ваші послуги, я  заплачу, — Веремія відпустив її та відступив. Марія ж різко розвернулася та відскочила. Завмерла за кілька кроків, змірила чоловіка поглядом, наче це могло  дати хоч якусь перевагу.

В півтемряві не було видно нічого. Лише очі блищали в слабкому  світлі заблукалих променів з-за вікна. Легкі обриси обличчя в глибоких тінях помешкання. 

З плескотом її долонь ввімкнулося світло.

— Це ти… — Марія здивовано видихнула, а потім різко кинулася вперед, вчепилася долонями в лацкани чоловічої куртки. Її зуби стукнулися з його власними в неочікуваному пристрасному поцілунку. 

— Ти сволота, поки-дьок, — стріляла  вона поміж вдихів та непроханих дотиків до уст. Торкалася долонями понівеченого обличчя і ті жести були надто інтимними та безкомпромісними. Збивали з думок.  — Так налякав. Потворо, як же ти мене налякав.

Обійнявши його, жінка втислась щокою в плече. Затремтіла, відпускаючи назовні свій нерв.

Веремія, натомість, стояв розгублений. Під потоком радісного шепоту та вилитого, наче з відра, полегшення — відчував себе зухвалим крадієм з скриньки поштомату, з чужими рахунками  в руках і відсутністю розуміння де там власна вигода. Однак  цим думкам зараз було не місце і не час. Тому він невпевнено, обійняв худі плечі жінки та  обережно провів долонею по її голові. Тієї миті відчув як від чужого німого плачу змокла власна одіж.

Згадалося холодне обличчя на вуличних   екранах. Впевнені відповіді журналісту. Відсторонені пояснення, чому в тому випадку  вина злочинця не має чіткого обсягу.

— Маріє… — обережно почав Веремія, навіть не уявляючи як скаже те “я нічого не пам’ятаю”. — Схоже я дійсно вбивав.

— Не Вірю. Дурня, — відмахнулась у відповідь вона, чим ще більше збентежила.

Усвідомлювати цю безкінечну довіру поряд з важким обвинуваченням — насправді не складно. В себе хотілося вірити. В ось такого хорошого. Правильного.

Людяного.

Ось поряд стала красуня. Вона вірила за двох і дивилася в очі, торкалася так бентежно, наче тих її почуттів дійсно було на двох.

— І правда, дурня, — повторив за нею Веремія. Відсутнім поглядом ковзнув кімнатою, умеблюванням, вікнами, тонкими занавісками, торкнувся ним миготливої реклами за вікном, голографічних банерів. Якщо постаратися, можна вкотре вгледіти один з новинами. А там і  почути слова, які насправді глибоко бентежили.

***

 Страх поряд з цим чоловіком  недоречний, Марія прекрасно знала це. Однак, коли тебе зустрічають біля твоєї квартири, на перетині сходових прольотів і затуляють рота рукою  — звичайно починаєш  нервувати. Бо, по-перше, не розумієш чому тебе зупинили і хто позаду тебе, а по-друге не завжди усвідомлюєш рівень небезпеки.  Тут прийшли грабувати, за фізичними втіхами, а чи ціль більш цинічна:  залишити цей світ без будь-яких проявів дорогоцінного тебе? Убити, або взагалі стерти? Та найгірше опинитися в темряві з нападником один на один. Бо можливо все і одразу, з натхненням.

Марія на мить дозволила собі боятися, поки не почула  голос непроханого гостя і не побачила його на власні очі. 

Оцінила  посинілу шкіру довкола скроневого імпланта, підпухлі повіки, розбитий рот. В очі впадало, що він став значно нижчий, куціший. Так, немов йому вже встигли замінити його дороговартісні кібернетизовані ноги на більш дешеві протези.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍