Сергій Фішер - Командирка, Сергій Фішер

Кров запеклася на правій щоці Лу, утворивши липку маску. Затиснутий у руці бластер став неприємно гарячим після десяти хвилин безперервної стрілянини. — Мать твою, Лу! Чого застрягла? — прошипів у навушник Макс, її заступник. — У нас двоє поранених на сходах! Вона не відповіла. Перед нею, метрів за п'ять, забився в кут маленький хлопчик. На вигляд років дванадцять-тринадцять, у брудному комбінезоні з емблемою на плечі. В руках він затискав щось схоже на саморобний пістолет — примітивний, але смертоносний. — Кинь зброю! — крикнула Лу, націливши бластер на його чоло. — Я не пожартую! Раптом хлопець різко смикнув рукою...

Частина 1

Шість годин тому Лу прокинулася від різкого сигналу комунікатора. Вона скинула ноги з ліжка, автоматично відзначаючи час: 04:12. Ніч проведена у казармі, як завжди, була короткою і неспокійною. У сусідньому ліжку Джин, єдина інша жінка в загоні "Альфа", пробурмотіла щось невиразне і перевернулася на інший бік.

— Лу, прийом, — вона піднесла комунікатор до губ, намагаючись говорити тихо.

— Лейтенант Чан, терміновий збір, — незнайомий голос із центру управління звучав напружено. — Код червоний, сектор вісім. Брифінг через двадцять хвилин.

Лу підскочила, відчуваючи, як сонливість миттєво зникає. Код червоний — найвищий рівень загрози, активний опір зі зброєю. Вона швидко струсила Джин.

— Підйом, у нас червоний.

За п'ятнадцять хвилин вони вже були в повному спорядженні. Чорна уніформа з нашивками імперської гвардії, бронежилет зі вставками з еластичного титану, стандартний X-7 бластер на поясі. Лу затягнула коротке темне волосся в тугий хвіст — батько завжди казав, що в бою немає місця для краси.

Командний центр кипів. Десяток офіцерів метушився навколо голографічних карт, що світилися в центрі приміщення. Полковник Рамірес, суворий чоловік з шрамом через все обличчя, стояв, схрестивши руки на грудях. Коли увійшла Лу з рештою загону, він кивнув.

— Нарешті. Слухайте уважно, — він активував додаткову проекцію, — розвідка виявила велике скупчення повстанців у секторі вісім, підземний бункер. За попередніми даними, там може перебувати Вісник — один з лідерів опору.

Лу відчула, як прискорюється серцебиття. Вісник був легендою — людиною, яка координувала найгучніші теракти проти імперських об'єктів за останні три роки. Полковник продовжував:

— Ваше завдання — повна зачистка бункера, взяття Вісника живим, інших — за обставинами. Вхід через шахти зливної системи, координати вже завантажені в ваші навігатори.

— Сили противника? — запитав Макс, жилавий хлопець із голеною головою і татуюванням на шиї.

— Від п'ятнадцяти до тридцяти бойовиків, — відповів Рамірес. — Можливо, міни-пастки і саморобна вибухівка. Стандартний набір цих виродків.

Він зробив паузу, оглядаючи загін.

— Лейтенант Чан, візьмеш командування. Твій батько на нараді в імператора, але він особисто запевнив мене, що ти готова.

Лу стиснула зуби. Батько знову все вирішив за неї. Це було не перше її командування, але вперше — така важлива операція.

— Так точно, — відповіла вона, не виказуючи емоцій.

— Транспорт через п'ять хвилин. Успіху, — підсумував Рамірес і вимкнув проекцію.

Коли вони виходили з центру, Макс штовхнув її плечем.

— Дочка полководця знову керуватиме, — вишкірився він. — Тато допоміг, так?

— Завали пельку, — огризнулася Лу. — Я заслужила своє місце.

— Як скажеш, принцесо.

Через десять хвилин вони вже летіли в транспортному шатлі над мегаполісом. Крізь ілюмінатори було видно разючий контраст: блискучі вежі центральних секторів, де жила еліта, і темні, забруднені окраїни — сектори для простолюдинів. Сектор вісім виглядав особливо занедбаним — колишній промисловий район, тепер напівзруйнований і перетворений на притулок для найбідніших.

Транспорт приземлився на відкритому майданчику за кілька кварталів від мети. Далі треба було рухатися пішки, щоб не викликати підозр.

— Макс, Джин, Тайлер — перша група. Ви заходите через північний вхід, — Лу роздавала вказівки, розглядаючи схему каналізації на планшеті. — Кріс, Ріко і я — друга група, південний вхід. Лок і Сем — прикриття ззовні.

Всі кивнули, перевіряючи зброю.

— Не забувайте, — додала Лу, — Вісника беремо живим. Решту — за ситуацією.

Вони рухалися вузькими провулками, огинаючи купи сміття і зруйновані будівлі. Повітря тут було важким від смороду гниття і промислових відходів. Кілька місцевих мешканців — у лахмітті, з порожніми очима — швидко ховалися, побачивши вояків.

— Їбані щури, — пробурмотів Кріс, кремезний боєць з рудою бородою. — Живуть як тварини.

— Тихіше, — осадила його Лу. — Ми вже близько.

Вхід до каналізації знаходився за напівзруйнованим складом. Важкий металевий люк відкрили спеціальним ключем. Внизу їх зустріла вонюча темрява.

— Дихальні маски, — скомандувала Лу, і сама натягнула прозору маску на нижню частину обличчя.

Вони спустилися по іржавих сходах. Під ногами хлюпала брудна вода, а в повітрі стояли випари метану. Лу активувала нічне бачення в своєму шоломі, і тунель набув зеленуватого відтінку.

— Перша група, доповідайте, — прошепотіла вона в мікрофон.

— На позиції, — відповів Макс. — Поки чисто.

Вони рухалися повільно, уважно оглядаючи стіни і стелю. Ріко, невисокий, але жилавий хлопець, був їхнім сапером, і раз по раз перевіряв детектор вибухівки.

— Стоп, — раптом прошепотів він, піднімаючи руку.

Лу і Кріс завмерли.

— Датчик руху, — Ріко вказав на майже непомітний маленький пристрій, прикріплений до стіни. — Професійна робота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍