Катерина Лилик - Особливе призначення, Катерина Лилик

Що є важливіше? Суспільна думка, чи суспільна мораль? Гроші чи влада? Веремію цікавить лише помста і він втілює її не задумуючись, як і личить людині. Проте... щось іде не так. Спроба врятуватися приводить його до єдиної жінки, яка, здавалось би, його розуміла.

1.

Недобудований хмарочос стирчав на околиці Леополіса та надміру виділявся між дрібними приміськими будинками. Проте це враження було тимчасовим. В планах: ніяких приватних садиб довкола. Буде викуп сільськогосподарських земель, зміна їх призначення,  побудова кількох житлових кварталів, скай-парку і кільканадцяти складів. Перенесення заводів.  Все під грифом “соціальне житло” та “робочі місця”. Таке ковтають, таке подобається пересічним громадянам. На постраждалих — байдуже.

Веремія Бийвус поліз в куртку за вейпом та через мить затягнувся.  

— Я на місці, — мовив він і в цю мить, коли видихав  теплі пари, повітря перед його обличчям пішло брижами та проявило голографічний екран.

— Знову куриш, — зауважила його співрозмовниця через навушник. — Це порушує структуру голографіка. 

— А ще підвищує концентрацію, — спокійно перебив її чоловік.

Чистий нікотин, в перемішку з ментолом,  в’ївся холодом у горло та легені. Навіть із тривалою звичкою подіяв миттєво. Дав відчуття енергії та з зібраності. Відігнав втому. 

— Дурна звичка.

— Звичка вирізняє залежність, люба,  коли без чергової дози можна заскніти, та на останню купюру в кишені обрати не пачку дешевого їдла, а нікотин.

 

На щастя купюра сьогодні не остання.

 

—  Початок через кілька хвилин, — зітхнули в навушнику. Голос співрозмовниці  насправді спотворений,  максимально оброблений, щоб згодом ніякий штучний інтелект не вирізнив його власницю з-поміж інших. — Як будеш на місці, у тебе буде лише дві хвилини на завдання. Ти повинен встигнути.

Чоловік ще раз міцно затягнувся та  здійняв  погляд вгору, зсунув з очей темні окуляри та усміхнувся. Перерахував  кількість поверхів майбутнього житлового комплексу. Перехопив валізку та рушив в сторону будівельного майданчика.

 

Його хода  мала свій унікальний, чіткий, дещо механічний ритм. На кожному кроці  тіло  злегка зависало. Металевий зап’ясток раз по раз визирав з-під  правого рукава піджака: виблискував на сонці  наче браслет годинника, що згубився  між манжетом  та заправленою в силікон роботизованою долонею. Специфічний крій костюма підкреслював, що той зап’ясток не єдина механізована частина, такою була вся рука чоловіка.

 Деталь. 

Це вона дбайливо охоплена твідовою тканиною. Це для неї рукав скроєний як суцільний  манжет, до самого плеча  оздоблений технологічними дизайнерськими кнопками.

Рік тому Веремія Бийвус носив інший піджак. І думки його не були нав’язливими. За спиною зазвичай був охоронець і цього, здавалося, було достатньо.

Підходи змінив випадок. 

 

Нове приміщення обласної адміністрації, сховалося за недобудовою. Врізалося у вулицю масивними  сходами та голографічними панелями на стінах. Соціальною рекламою. 

“До уваги сім’ї жертв терористичних організацій, телефони довіри…”

Банер був розгорнутий невдало і частина вказаних  телефонів губилася на фоні недобудованого хмарочоса. Хоче це зараз, удень. Ввечері все буде максимально яскраво та актуально. Буде врізатися в очі та плисти довкруги психоделічними плямами.

В глянцевих, наче дзеркало вікнах відбилося  відображення неквапливого пішохода з валізкою. Довершені обриси його фальшивої, змодельованої  голографіком зовнішності.  

Це був рух упевненої людини, яка скоро досягне мети.

***

— Пане Бийвус, Вереміє? Ви вчасно.

Організатори тендеру перехопили його  майже одразу, як тільки Веремія зайшов у середину обласної  адміністрації. Це було зручно, бо чоловіка одразу скерували у потрібному напрямку. В коридорах було тихо. Охорони було не багато:   кілька осіб біля входу та по одному охоронцю на кожному поверсі.

Конференц-зал знайшовся швидко, проте Веремія не знайшов одразу: зупинився за склом, невимушено тримав свою валізу та продовжував тягнути вейп. Спостерігав та вивчав присутніх.

 

Кілька делегацій з зацікавлених осіб, вже були усередині: розташувалися за  круглим столом. Навпроти них на стіні мерехтіло  об’ємне голографічне  зображення. Доповідачка водила  по ньому пальцями, переміщувала потрібні їй  інформаційні блоки стилусом. 

План нового  об’єкту чітким повнооб'ємним, тривимірним зображенням висів у центрі столу. Періодично він поволі обертався та демонстрував нові ракурси присутнім.

Перед очима Веремії Бийвуса  була ж  інша картина. Під склом  окулярів, на сітківку ока були виведені рядки, які ознайомлювали чоловіка з анкетами присутніх.

Людей було багато: суміш з представників місцевого технічного бюро, архітектурного відділу, військової адміністрації, ІТ-держконтроль, кібербезпека, бізнес. 

Бізнес тут, сьогодні,  презентувала навіть не одна компанія. І не один гаманець. 

Все — представники  інтересів сильних світу цього.

 

Навіть сумно. Бо в нереалізованих  планах, які Веремія  будував ще рік тому саме до цієї події, з ним мала бути делегація з власних підкованих людей. 

Доповідач за склом змінився і чоловік тихо просотався всередину. Зайняв крісло та поклав валізку на стіл. 

 

— Ми передбачаємо, окрім створення понад п’ятисот  робочих  місць, побудову потужного бомбосховища. Звичайно, в ідеалі це побудова експериментальних  теплиць під тютюн. Український тютюн, а не завезений з країн Латинської Америки. Це те що може підняти нас на ринку сировини до значних висот.  І саме тому ви повинні віддати оренду цих територій  нам.

 

— Це буде складно пояснити громадськості. В нас все ж політика згортання продажу тютюну, — озвався хтось з представників  спожив-контролю.

— Ми не наполягаємо на рекламі торгової марки, — озвався доповідач. — Однак ми за згадку про назву компанії в контексті наявних соціальних благ. Люди люблять слухати про бомбосховища та соцпакет. Зрештою, їм навіть достатньо, якщо буде довіз. Ми готові це організувати.

 

“Дайте землю,” —  це прозвучало між рядків.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍