Катерина Лилик - Особливе призначення, Катерина Лилик

4.

Жорстока жінка. Як в ній тільки вмістилися одночасно і співчуття, і зверхність? Поміж думками Веремії про те, що він міг до помешкання Марії  когось привести, або ж навпаки, засвітитися під час спостереження за нею — надія про можливість трішки розслабитися. 

Мабуть, причина в тому, що спогади про цю жінку не синтетичні. Повні справжнього тепла, повномірних відчуттів. Навіть її дотики не були чимось невідомим і надзвичайним.

Веремія видихнув. Відкинув голову на спинку дивану, відчував рух її пальців довкола  болючої скроні, здається задрімав.

 

У цій дрімоті багато специфічних деталей. Образи гострі та мали б бути емоційними. Однак Веремії здається, що він дивиться просто на запис. На гіпотетичні проєкції власних дітей і приблизну усмішку своєї гіпотетичної дружини. 

"

— Навіщо мені цей спогад?

— Щоб ти мав достойну підставу для помсти, — у жінки яка це говорить, волосся схоже на пух. Веремія не проти заплутатись у ньому пальцями. Однак металеві кінцівки ще досі неслухняні. Вони не дають і дрібки тих відчуттів, які б він мав відчувати, якщо орієнтуватися на описи. В голові лише цифровий алгоритм. Там гудуть цілі процеси між підструктурами мовної моделі:

“ Вона сказала, що це має бути помста”, — дублює ту розмову одна з думок. 

“Вона має на увазі, що для помсти необхідні вагомі причини”, — попереднє припущення доповнюється іншим. 

“Пропозиція на це відповісти таким чином, щоб користувач залишився задоволеним.”

— Мені достатньо, що ти про це попросила, — говорить зрештою Веремія.

— Негіднику, ти ж мені лестиш. Це так мило, — жінка усміхається, погладжує його обличчя та, навіть, цілує чоло. —  Що ти зараз відчуваєш? 

— Я фіксую точкове короткотривале підвищення  тиску і температури.

—  Це був дотик, Вереміє, — ще ширше усміхається вона та пояснює далі. —  Мій дотик до тебе. Жінки не торкаються чоловіків просто так. Наступний раз, коли це відбудеться, твої алгоритми повинні дійти висновку, що ти відчуваєш хвилювання.

”

Веремія смикнувся та розгублено окинув поглядом довкола. Шия майже не слухалась, наче затекла. 

— О, вибач, я тебе розбудила? — Марія Волова присіла навпроти. Позаду неї било джерело світла і підсвічувало її світле, злегка скуйовджене волосся, наче тонку павутину. 

Логічно, що в середині хитромудрого сплетіння сидів павук.

— Мені наснилася дивна річ, — спросоння зітхнув Веремія. — Так, наче я машина. А ви учена, вчите мене хвилюватись. Прописуєте у моїй свідомості безліч промтів, — він на мить замовк. — Я називав вас Марі.

Чоловік говорив, а вона  сиділа навпроти та поволі пила з чашки темну субстанцію. З вигляду те питво було  схоже на каву, але чомусь без запаху. Без того гіркого аромату, що зазвичай надто сильно врізався у ніздрі, та пробирався інформаційним імпульсом до мозку. 

— Цікава річ, — Марія перехопила об’ємне горня тонкими пальцями і усміхнулася. Однак та усмішка точно не була щасливою. Від неї тхнуло сумом.

— Коли навчають дітей, їм щодня, безперервно, роками вкладають у голови неймовірну кількість застережень і правил. Щоб навчити дитину бути людиною потрібні роки. При цьому людський мозок вважається найпотужнішою  моделлю з обробки інформації. 

Веремія заплющив очі і слухав її мовчки, відпочивав під тембр її голосу.

— Однак, коли мова про штучний інтелект, всі чекають, що достатньо у потрібному місці поставити потрібний промт і мовна модель самоусвідомить себе. 

— Звучить так, наче мовну модель потрібно вчити як дитину. А потім відпустити в життя і молитися, що наступні промти вона наставить самостійно і правильно. 

— Саме так, — усміхнулася Марія, — ти, як завжди, дуже проникливий, Вереміє.

Спроба нахилитися та торкнутися її щоки виявилася невдалою.  Як і спроба поглянути на свої ноги. Шия залишалася майже нерухомою, незручною та неповороткою.

— Чому я не чую аромат кави? — це питання було точно далеким від його хвилювань.

Марія Волова продовжувала пити напій і дивитися в очі. Інколи навіть жувала власні губи, наче ця дія  могла дати хоч якесь заспокоєння.

— Я вимкнула аналізатори, — зрештою мовила вона.

— А руки… ноги?

Вона ще певний час мовчала, пила, жувала  губи:

— Вимкнула все. Ти не помітив? У тебе не рухається навіть рот, голос лунає позаду тебе, з колонки.

І дійсно. Не чути вібрацій, немає сигналу від “зв’язок”.

Веремія усвідомлює поволі. Всотує в себе її образ і здається бачить не обличчя, а сотні тисяч дрібних пікселів, безкінечні ланцюжки кодів, алгоритмів.

— Чому?

— Мабуть, шкода? Я все ще не готова вимкнути тебе після…

Запнулась, відпила. Зітхнула.

— Після чого?

— Виконання твого призначення, — мовила вона. — Розумієш? Твоя проблема в тому, що твої спогади створила я. Від початку і до кінця. Не питай, чому. Скоро ти зникнеш і це буде виключно моя вина.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍