Марина Вітер - Тінь графського серця, Марина Вітер

         Кам’яні сходи вели все глибше. Повітря ставало густим, мов на дні старого колодязя. Вогник ліхтаря блимав, відбиваючись у стінах, наче очі істот, що спостерігали з темряви. Еліана йшла попереду, тримаючи карту. Альдеран мовчки ішов поруч. Його тиша була важчою за слова.

— Раймон був тут, — сказала вона, нахиляючись до крихітного обгорілого клаптика паперу. — Він залишив мітки. І ключ він взяв не просто так. Він знає, де Врата Серця.

— Ти кажеш так, ніби вони — справжні, — відповів граф, але в його голосі більше не було насмішки.

— Бо вони справжні. І, за словами мого батька, їх може відкрити лише той, хто відкине страх… або гординю.

           Невдовзі вони вийшли до велетенської зали. Стіни — з полірованого білого каменю, вкриті написами стародавньою мовою. В центрі — арка з барельєфами: лицар, що ридає, жінка з мечем у серці, і лев, що опускає голову.

          Перед аркою стояли двері. Чорні, мов ніч, з отвором у формі ключа.

— Ось і вони, — прошепотіла Еліана. — Врата Серця.

— І Раймон вже майже тут.

          В ту ж мить зліва щось клацнуло. З темряви з’явився він — із ключем у руці та зловісною посмішкою.

— Ви таки дістались. Я трохи сподівався, що Альдеран знову втече.

— Можеш зберегти свої отруйні слова, — сухо відповів граф. — Я тут. І цього разу не піду.

          Раймон знизав плечима.

— Твоя справа. Але є одна деталь: тільки один може пройти ці Врата. Один вибір. І або ти… або я. Бо якщо хтось інший спробує — двері знищать обох.

— Це пастка, — прошепотіла Еліана. — Він хоче, щоб ти зробив помилку.

           Але Альдеран дивився на Раймона, і в його очах не було страху. Лише щось глибше — спокій.

— Візьми ключ, Раймоне, — сказав він. — Іди. Але пам’ятай: за цими дверима — не сила. А правда. І вона знищить не тіло, а душу.

          Раймон на мить завмер. Посмішка зникла. Він подивився на двері… і опустив ключ.

— Ти не змінився. Ти просто навчився говорити правильні речі, — прошепотів. — Але побачимо, чи твої діла варті твоїх слів.

        Він кинув ключ Альдерану. — Вибирай. І подивимось, що ти справді шукаєш.

        Еліана наблизилась до графа. Її голос був тихим:

— Не роби цього, якщо не впевнений.

— Я ніколи не був упевнений ні в чому. Але тепер я знаю: якщо й шукати щось у цьому світі, то не золото. А відповідь.

        Він вставив ключ.

        Двері відкрилися.

       І з них повіяв вітер — не фізичний, а той, що торкається серця. Вітер вибору.

       Він зробив крок уперед. І Еліана пішла за ним.